ТАЄМНИЦІ ЗАБУТИХ БУДИНКІВ: МІШОК ЗАМІСТЬ РОМАНТИКИ

Літо того року було таким, як малюють у дитячих книжках: сонце світить щедро, трава лоскоче щиколотки, а повітря пахне абрикосами і пилюкою з дороги. Шарлі сиділа на ґанку великого будинку, замотана в білосніжну сукню з рюшами, які кололися і скрипіли, як нові черевики. Вона чекала. Всі казали, що леді не повинна лазити по деревах. Але леді мала план. 
Коли кована брама з дзвоном розчинилася, вона вже знала, хто це. Тед. Її змова з ним була таємницею, що пахла свободою і зеленими яблуками. Він підійшов, у футболці навиворіт і з брудними колінами — тобто в повному бойовому спорядженні для пригод. 
— Ходімо, — змовницьки шепнув він. — Я знайшов яблуню. Вона схожа на дракона. І в неї яблука зі смаком перемоги! 
Шарлі зіскочила з ґанку так швидко, що рюші мало не злетіли самі. Вони бігли вузькою стежкою, ховаючись між кущами, як шпигуни у світі, де головна зброя — сміх і липкі пальці. 
І от – старий місток. Вони називали його «Міст, що знає всі секрети». Під ним — стрімкий струмок, холодний і галасливий. І саме тоді, коли Шарлі ступила на середину, почувся тріск. 
— Ей! — тільки й встиг крикнути Тед. 
Дошка зрадницьки тріснула. 
Сукня захвилювалася першою — мов білий прапор. 
За нею полетіло тіло. 
— Шарлі! — крикнув Тед. 
Вода вдарила холодом так різко, що з легень вибило повітря. 
Струмок не просто був холодний — він був живий. Він крутив її, тягнув, штовхав у каміння. 
Шарлі забилася руками. 
Сукня тягнула вниз. 
Повітря не було. 
Світ став темним і далеким. 
З гуркотом вона впала з ліжка, приземлившись ліктем на підлогу — так голосно, що здавалося, хтось упустив броню в коридорі. Серце калатало, в роті — смак паніки. Очі — широко розплющені, а темрява кімнати здавалася густішою, ніж мала б бути. 
— Господи, Шарлотто! — пролунав схвильований голос з-за ширми. Анесса. — Ти що, билася уві сні? 
— Ні... Тонула, — прохрипіла Шарлотта, витираючи піт з чола і досі відчуваючи холод води на шкірі. Вона повернула голову до темного кутка кімнати. 
І на мить їй здалося, що хтось стоїть там. 
Просто — мовчки. 
Дивиться. 
Шарлотта моргнула — і там вже нічого не було. 
Але серце ще довго не хотіло вірити очам. 
Дні тягнулися, як розжовані карамельки — солодко-нудотно і без особливого сенсу. Ранок починався зі сніданку, який був швидшим за будь-яку магічну реакцію — хто не встиг, той харчується повітрям до обіду. Потім — лекції. Багато лекцій. Нескінченні, як бездонна сумка професора МакДрайвена. 
Магічна теорія? Безумовно важлива, особливо коли викладач повторює фразу «це питання буде на іспиті» частіше, ніж дихає. Практичні заняття пролітали блискавкою — буквально: хтось знову підпалив штори закляттям «Люміно фаєро», і все закінчилось евакуацією. 
Обід — короткий, як життя мух. Потім ще трохи магії, ще трохи тортур, і, нарешті, гуртожиток. 
Вечори в академії були стабільними: вечеря в шумній їдальні, підготовка до завтрашніх тортур, і сон. Романтика. 
І, звісно, уникнення Теда. 
Від тієї злощасної зустрічі вони не перетиналися. Ні перепалок, ні криків, ні таємничих поглядів через залу. Ніби магія між ними зламалась. Або, що ймовірніше — Шарлотта її вимкнула. 
Коли настали вихідні, Анесса вирушила на прогулянку з друзями. Вона ще намагалася втягнути Шарлотту у це «соціальне життя». 
— Пішли з нами! Ну, будь ласка, — благаючий погляд був настільки щирим, що міг розтопити айсберг. 
— Я не хочу бути третім колесом у візку вашої веселої компанії. Іди, — Шарлотта сказала це з усмішкою, але душею вже щільно обіймала свою подушку. 
Анесса пішла. Тиша опустилася на кімнату, як товста кішка на коліна — тепло, м’яко і гнітюче. 
Шарлотта кілька хвилин вивчала стелю. Білі плями штукатурки почали перетворюватися у вигаданих створінь: дракозуба жаба, жахливий пиріг з родзинками, портрет директора. Всі вони були вражаюче нудними. 
— Нудно, — констатувала вона, як справжній вчений. 
За п’ять хвилин вона вже шнурувала черевики і сварилася з ґудзиками на прогулянковій сукні. 
Місто зустріло її галасом, ароматами і базарною поезією. Один продавець кричав про «найкращі сливи цього сторіччя!», інший — про зілля від усіх хвороб і проблем в особистому житті. 
Шарлотта блукала вузькими вуличками, вивчаючи вітрини, прилавки з пирогами, букети з такою кількістю кольорів, що вони могли зіпсувати будь-яку весільну тему. 
Вона нарешті почала відчувати себе... нормально. Просто частинкою натовпу, без титулів, обов’язків і чужих очікувань. Аж поки... 
Стара площа зустріла її ароматом свіжого хліба і легким вітром, що грався з волоссям. Вона вже хотіла повернутись до кіоску з книжками, де обклалась романами з сумнівними сюжетами, коли відчула: хтось зачепив її лікоть. 
Випадковість? Можливо. 
Але вже за мить — ні. Чиїсь руки схопили її за плечі. 
Хтось різко зачепив її лікоть. 
— Вибачте… 
Вона не встигла договорити. 
Чиясь рука стиснула її плече. 
— Ця леді йде зі мною. 
— Можна я спочатку куплю пиріжок?! — хотіла крикнути Шарлотта, але їй натягли мішок на голову. 
Все потемніло. Її штовхнули у щось дерев’яне й пахуче. Дуже пахуче. Гній, мокрі ганчірки і натяк на сир — ось чим виявився візок її нового пригодницького етапу. 
— Чудово, — пробурмотіла вона. — Я знала, що треба було залишитись із штукатуркою.