ПЕРША ЗУСТРІЧ ПІД ОЧИМА ВОРОНА: ТІСТЕЧКА? НІ, СЬОГОДНІ Я ЗА ДРАМУ

Шарлотта швидко піднімалася вузькими сходами сторожової вежі інституту, притискаючи сумку до боку так обережно, ніби несла щось заборонене. Насправді ж у ній лежали лише бінокль, пакет із сушеними яблуками і дуже серйозний намір втрутитися в події — бодай як спостерігач. Вона вмостилася біля кам’яного поруччя, витягнула ноги, дістала яблука й розгорнула бінокль. Перед нею відкрився внутрішній двір академії. 
— Так… — тихо пробурмотіла вона. — Починаємо ранковий серіал. 
Вона навела бінокль на доріжку і терпляче чекала. Минуло десять хвилин, потім п’ятнадцять. Студенти поспішали на заняття, хтось біг, хтось сперечався, голуби влаштували справжню війну за крихти. Шарлотта ж сиділа, хрумтіла яблуками і час від часу бурчала: 
— Ну де ж ви… головні герої мого денного шоу… 
І раптом — рух. На доріжці з’явилася Анесса. 
— О! — пожвавішала Шарлотта. 
Але саме в цей момент сумка Анесси вирішила влаштувати драму: замок раптово розстібнувся, книги, конспекти й листи розлетілися по доріжці, а одна сторінка навіть прилипла їй просто до обличчя. 
— О ні… — простогнала Шарлотта. — Паперова катастрофа. 
Анесса поспіхом збирала розсипані аркуші, коли в кадрі з’явився Тед. Його скуйовджене волосся було видно навіть звідси. Він підбіг, почав допомагати, зібрав кілька листів, щось сказав — і Анесса засміялася. Шарлотта уважно стежила за ними крізь бінокль, майже не кліпаючи. Вони заговорили, і в якийсь момент вона чітко побачила, як Анесса вимовила ім’я: 
— Лауренс. 
Шарлотта повільно опустила бінокль. 
— Ого… — пробурмотіла вона. — Сюжет пішов у розвиток. 
Коли вони разом рушили до корпусу, вона задоволено відкинулася на лавці. 
— Операція «Спостерігач» завершена. Контакт встановлено. 
Вона вже майже підскочила від радості, стискаючи бінокль як переможний кубок, коли раптом відчула чужу присутність. Повільно повернула голову — і завмерла. Поруч сидів хлопець. Чорне хвилясте волосся спадало на лоб, сорочка була розстебнута на кілька ґудзиків, піджак лежав поряд. Він дивився на неї спокійно, так, ніби сидів тут уже давно. І все бачив. 
— І що ми тут робимо, шпигунко? — ліниво запитав він, киваючи на бінокль. 
Шарлотта миттєво випрямилася. 
— «Ми» нічого не робимо. Я працюю одна. 
— Я помітив. Ти спостерігаєш уже хвилин двадцять. 
Вона на секунду застигла. 
— Ти… давно тут сидиш? 
— Достатньо, щоб зрозуміти, що ти дуже серйозно ставишся до цього… — він кивнув на сумку, — шоу. 
Шарлотта швидко запхнула бінокль усередину. 
— Я нічого не бачила. 
— Звісно. 
Вона підвелася. 
— Я піду. 
— Почекай. 
Він легко взяв її за руку. Не грубо — але так упевнено, ніби знав, що вона не втече. 
— Скажи своє ім’я. 
— Навіщо? 
— Щоб знати, як звертатися до людини, яка шпигує за моїм другом. 
— Твоїм другом? 
— Тедом. 
Шарлотта уважніше придивилася до нього. 
— Шарлотта. 
— Гарне ім’я. 
— А твоє? 
— А я не скажу. 
— Чому? 
— Бо мені цікаво, як ти назвеш мене сама. 
Шарлотта секунду подумала. 
— Ворон. 
Він тихо засміявся. 
— Мені підходить. 
— Рада чути. 
Вона висмикнула руку й рушила до сходів. Коли обернулася, він усе ще сидів там і дивився їй услід — так, ніби знав значно більше, ніж казав. 
Уже в аудиторії її зустріла Злата. 
— Де ти була?! 
— На стратегічному спостереженні. 
— Ти пропустила тістечка! 
Шарлотта завмерла. 
— Я… що? 
— Тістечка! З кремом. І шоколадом! 
— У мене був… хлопець. 
Злата повільно підняла брову. 
— Ти пропустила тістечка через хлопця? 
— У нього дуже дивні очі. 
— А у тістечок був шоколад. 
Шарлотта зітхнула. 
— Ти безжальна. 
— Ти зрадниця. 
— Добре. Куплю тобі шоколадку. 
— Домовились. 
У їдальні було незвично тихо — той рідкісний момент між парами, коли більшість студентів ще не встигли набігти. Шарлотта спокійно пила чай і вже майже почала розслаблятися, коли з сусіднього столу долинув приглушений шепіт. 
— Чули? У місто прийшла якась трійця божевільних. 
— Я бачив одного! Він украв моркву! 
— І вибачався перед нею! 
— А ще вони зайшли в храм і почали вити. 
— Наче їх світло обпікло! 
Шарлотта повільно поклала ложку на блюдце. Навпроти неї Анесса теж завмерла, піднявши очі від тарілки. 
— Прекрасно… — тихо пробурмотіла Шарлотта. 
Вона спокійно допила чай, ніби нічого особливого не почула, але в її погляді вже з’явився знайомий блиск цікавості. 
— Ще троє диваків виходять на сцену, — тихо сказала вона. 
Шарлотта вже підвелася, щоб іти, коли до неї долетіла ще одна фраза: 
— А ще кажуть… — прошепотів хтось, — що вони бояться вогню. 
— Серйозно? 
— Так. Побачили факел — і відскочили, як від прокляття. 
Шарлотта на мить завмерла. Її пальці повільно стиснули чашку. 
— Ну… — тихо сказала вона, майже для себе. — Це вже цікаво. 
І чомусь вона була майже впевнена: завтра ці троє з’являться саме там, де стоятиме вона. А тоді почнеться новий акт. І щось підказувало їй, що цього разу вогонь обов’язково зіграє свою роль.