ПЕРШЕ ВИПРОБУВАННЯ: КАЧКА ЯК СВІДОК КАТАСТРОФИ

Наприкінці дня, коли лекції нарешті закінчилися, Шарлотта вийшла з будівлі інституту, що мала стати її домом на наступні п’ять років. Вигляд у неї був такий, ніби вона щойно пережила щось значно складніше, ніж звичайні заняття: плечі опущені, крок повільний, погляд трохи порожній. 
Вона сіла на широкі кам’яні сходи перед входом і витягнула ноги, дозволяючи собі кілька хвилин просто посидіти. Десь поруч тихо шуміло листя, з боку внутрішнього двору долинав приглушений гул голосів студентів. 
Носком черевика вона ліниво штовхнула дрібний камінець. Той дзенькнув об плиту й покотився вниз сходами. 
— Ну що ж… — тихо пробурмотіла вона, втупившись у двір. — Ось і настав мій великий момент спокою. 
Вона глибоко вдихнула повітря. 
І саме тоді в поле її зору неспішно зайшла… качка. 
Звичайна сіра качка, яка, судячи з вигляду, почувалася тут повноправною мешканкою. Вона перевалювалася з лапи на лапу з тією дивною серйозністю, яка буває тільки у птахів, що давно звикли до людей і не збираються їм поступатися дорогою. 
Шарлотта кілька секунд мовчки дивилася на неї. 
— Серйозно? — тихо сказала вона. — Качка. 
Птах підійшла ближче, зупинилася прямо перед нею й уважно подивилася одним оком, потім іншим. 
— Кря. 
— О, чудово, — зітхнула Шарлотта. — Перший день в інституті, а зі мною вже розмовляє місцева фауна. 
Качка знову крякнула — трохи довше. 
Десь у пам’яті сплив уривок сьогоднішньої лекції. Один із викладачів, між іншим, розповідав про дивні традиції інституту. 
Про те, що перший директор, Мелентій Устинович, мав… особливе ставлення до качок. 
Подейкували, що після смерті своєї дружини він почав бачити її риси в кожній качці, яка з’являлася на території інституту. Звідси й пішло негласне правило: качок тут не чіпали, не проганяли й узагалі ставилися до них із дивною повагою. 
З часом качки, схоже, теж це зрозуміли. 
І тепер поводилися так, ніби кампус належав їм. 
Качка обійшла Шарлотту колом, уважно її оглядаючи, після чого спокійно вмостилася поруч на сходинці. 
Наче вирішила: 
Ну добре. Ця студентка виглядає достатньо виснаженою. Посиджу тут із нею. 
Шарлотта тихо хмикнула. 
— Гаразд… — сказала вона, дивлячись на птаха. — Принаймні ти не питаєш, з якого я факультету. 
Качка неквапливо кліпнула. 
І цього разу навіть не крякнула — ніби погоджуючись. 
І саме в цей момент позаду пролунав знайомий голос: 
— Шарлотто? 
Вона здригнулася так різко, що мало не зісковзнула зі сходинки. Обернулася. 
Перед нею стояв хлопець із безнадійно скуйовдженим волоссям і тим виразом обличчя, який буває у людей, коли вони щойно несподівано зустріли старого друга. 
Його очі світилися щирою радістю. 
— Шарлотто, це правда ти? — сказав він. 
Вона дивилася на нього кілька секунд, ніби намагалася скласти знайомі риси в пам’яті… але в голові стояла дивна порожнеча. 
— Е-е… — видихнула вона. — Хто ти? 
Хлопець кліпнув. 
— Тед. Це ж я, Тед. 
Пауза. 
— Ти… серйозно мене не впізнаєш? 
Шарлотта нервово усміхнулася. 
— Можливо, ти помиляєшся. Люди часто плутають мене з іншими… Шарлоттами. 
— Ти зараз жартуєш? — Тед недовірливо засміявся і сів поруч на сходинку. — Ти завжди так робила, коли намагалася щось приховати. Спочатку дивишся кудись убік… 
— Я дивлюся на качку, — швидко сказала вона. 
— …потім моргаєш кілька разів… 
— Я не моргаю! 
— І ще починаєш говорити дуже дивні речі. 
— Я абсолютно нормально розмовляю. 
Тед трохи нахилив голову, уважно на неї дивлячись. 
— Шарлотто… 
Вона різко підвелася. 
— Мені треба йти. 
— Куди? Ти ж щойно сиділа тут. 
— Передумала. 
— Але… 
— Я справді спізнююся! 
Вона сказала це настільки поспіхом, що навіть сама не повірила у власні слова, але вже рушила вниз сходами. 
— Шарлотто! — гукнув Тед. 
Та вона вже швидко віддалялася двором, роблячи вигляд, що дуже зайнята чимось надзвичайно важливим. 
Тед залишився стояти на сходах, трохи розгублений. 
Він повільно перевів погляд на качку, яка тим часом підійшла ближче й уважно дивилася на нього. 
— Кря, — сказала вона. 
Чомусь це прозвучало майже співчутливо. 
Тед потер потилицю. 
— Я нічого не зрозумів… 
Тим часом Шарлотта вже сиділа на старій лавці в тіні дерев, намагаючись перевести подих. Серце калатало так, ніби вона щойно пробігла пів кампусу. 
Перед очима раз по раз спливав момент на сходах: здивоване обличчя Теда, його радісний голос… і її власна втеча. 
Вона закрила обличчя руками. 
— Ну чому саме сьогодні… — тихо простогнала вона. 
Мозок гарячково намагався придумати хоч якесь пояснення, але всі думки закінчувалися однаково: 
Я щойно втекла від людини, яка щиро зраділа мене побачити. 
Коли вона нарешті дісталася до гуртожитку, то йшла вже повільно, згорбившись і дивлячись під ноги. 
Вигляд у неї був такий, ніби весь день вирішив посміятися саме з неї. 
У кімнаті Шарлотта мовчки впала на ліжко, схопила подушку й уткнулася в неї обличчям. 
Голос у голові нещадно повторював: 
Це був найгірший спосіб поводитися з людиною. 
Вона тихо застогнала. 
— Усе пішло не так. 
Анесса сиділа в студентській кав’ярні біля гуртожитку разом із кількома дівчатами з курсу. Кав’ярня була невеликою, трохи тісною, але тут було тепло, пахло кавою і свіжою випічкою, а за сусідніми столиками шуміли студенти, які вже встигли перезнайомитися. 
Час у такій компанії минав швидко. 
Особливо коли поруч сиділа руда дівчина з веснянками й голосом, який було чути навіть крізь загальний гул. 
— Та я вам кажу, це було максимально дивно! — захоплено говорила вона, нахиляючись через стіл. — Вона просто сиділа на сходах… з качкою. 
— З якою качкою? — перепитала одна з дівчат. 
— З реальною! — руда розвела руками. — Живою! Ходить така поруч і крякає. 
Кілька людей за столом засміялися. 
Анесса якраз зробила ковток чаю й мало не поперхнулася. 
— Почекай… — сказала вона. — Ти серйозно? 
— Абсолютно! Ми з Марією якраз виходили з корпусу, і вона там сидить. Просто сидить. І качка поруч. 
— Може, вона її годувала? — припустив хтось. 
— Та ні! Вони просто… сиділи. 
— Як… подруги? — тихо хмикнула інша дівчина. 
За столом знову пролунав сміх. 
Анесса теж усміхнулася, але всередині відчула знайоме передчуття. Вона вже починала здогадуватися, про кого йдеться. 
— І це ще не найкраще, — продовжила руда. — До неї підходить хлопець. Високий такий, світловолосий… дуже розгублений виглядав. Каже щось типу: «Шарлотто?» 
Анесса повільно поставила горнятко на стіл. 
— І? 
— І вона така… — руда широко розплющила очі, показуючи. — «Е-е… хто ти?» 
— Ні, — тихо сказала Анесса, вже починаючи посміхатися. 
— Так! А потім починає казати, що поспішає, і просто… тікає. 
— Просто пішла? 
— Ні, реально втекла! Через двір. 
Дівчата за столом знову засміялися. 
— А хлопець залишився стояти з тією качкою, — додала руда. — І виглядав так, ніби не розуміє, що щойно сталося. 
— Качка хоча б не втекла? — запитала хтось. 
— Ні. Вона стояла і дивилася на нього. Дуже осудливо. 
Сміх прокотився столом. 
Анесса прикрила рот рукою, стримуючи усмішку. 
Їй навіть не потрібно було уточнювати ім’я. 
— А хто той хлопець? — запитала вона між іншим. 
— Кажуть, Тед Рідчарсон, — відповіла одна з дівчат. — Наче вони знайомі давно. Хтось чув, що вони з одного міста чи щось таке. 
— Хтось навіть сказав, що це її колишній, — додала руда змовницьким тоном. — Але це вже, мабуть, перебільшення. 
Анесса тихо зітхнула й подивилася у своє горнятко. 
Картина в голові склалася майже миттєво. 
Шарлотта. 
Качка. 
Незручна зустріч. 
Втеча. 
— Ну звісно, — пробурмотіла вона. 
— Ти її знаєш? — одразу насторожилася руда. 
Анесса підняла погляд. 
— Ми живемо в одній кімнаті. 
На секунду за столом запанувала тиша. 
— Серйозно?! 
— Мені вже її шкода, — сказала одна з дівчат. 
— Мені більше шкода того хлопця, — відповіла інша. 
Анесса тихо засміялася. 
— Повірте, — сказала вона, підводячись, — якщо йдеться про Шарлотту, качка — це ще дуже нормальний розвиток подій. 
— Ти куди? 
— Перевірю, чи вона ще не намагається втекти з гуртожитку через вікно. 
Дівчата засміялися, а Анесса взяла свою куртку й рушила до виходу. 
Вже на вулиці вона тихо зітхнула. 
— Качка… — пробурмотіла вона. — Звісно. Хто ж іще. 
І чомусь вона була майже впевнена, що ця історія насправді ще навіть не почалася.