ПЕРШЕ ВИПРОБУВАННЯ: ДРУГИЙ РАНОК

Ранок першого дня навчання. До початку першого уроку залишалося ще дві години. Шарлотта, розплющивши очі й неохоче протерши їх, помітила, що Анесса вже була у формі інституту, акуратна та бездоганна, мов сама дисципліна в образі людини. 
— Ти чому так рано встала? — Шарлотта проковтнула позіх, трохи бурчачи. 
— У цей час у гуртожитку сніданок, — відповіла Анесса так, ніби це було очевидно. – Ти хіба не дивилася розклад? 
— Ні... лише розклад лекцій, — сонно промимрила та, поховавшись знову в ковдру, ніби реальність ще могла почекати. 
— То ти йдеш? Я можу тебе почекати. 
— Я не снідаю. Йди без мене, — буркнула Шарлотта, потягнувшись і ще мить лежачи з заплющеними очима. Потім, ніби згадавши, додала: — Якщо буде булочка — візьми. 
— Добре. Я ще повернуся за речами. Підемо разом? 
— Так, звісно... — затягнула вона, не зовсім впевнено. І тільки коли Анесса вийшла, підвелася та, нарешті, сіла на ліжку. 
У кімнаті було тихо. Тиша, яка не заспокоювала, а натомість нашіптувала. 
— За сюжетом Злата зустрічає героя, закохується і починає ревнувати… — прошепотіла Шарлотта, втупившись у підлогу. — А я? Що я тут роблю? 
Вона заплющила очі. Цей світ мав бути вигадкою. Але все більше відчувався, як пастка. 
— Так, зберися, ганчірка! — прошипіла сама собі і з неохотою почала вдягатися. 
Через тридцять хвилин Анесса повернулась із повним оберемком хлібобулочних виробів, ледве втримуючи їх у руках. 
— Я не знала, що ти любиш, тому… взяла все, — промовила вона винувато, ледь не послизнувшись на порозі. 
— Господи… — Шарлотта підвелася, спантеличено дивлячись на весь цей «асортимент». — Що з цим усім робити? 
— Їсти? — Анесса здивовано кліпнула, якби це була абсолютно логічна відповідь. 
Шарлотта засміялась. Несподівано щирості. Не тому, що це було смішно — а тому що інакше ця сцена була б просто абсурдом. 
— Добре, давай їсти, поки ще теплі. 
Разом вони доїли кілька булочок, сидячи на ліжках і майже не розмовляючи. Але тиша вже не була колючою — радше розгубленою. 
Коли дівчата дісталися до інституту, будівля зустріла їх своєю величчю: стіни мовчазно поглинали кроки, а повітря, здавалося, знало більше, ніж мало б. 
Шарлотта зупинилася біля входу. Її стрічка поступово набирала кольору — яскраво-червоного, мов попередження. 
Анесса — біла. Чиста. Особлива. Звісно ж. 
І поки Шарлотта намагалася осмислити це, навколо Анесси вже зібрався натовп — питання, погляди, усмішки. Шарлотта стояла осторонь, мов тінь на порозі сцени. Один необережний поштовх — і вона ледь не впала. 
— Все як і має бути, — пробурмотіла вона собі під ніс. — Ти — світло, я — задник декорації. 
Вона кивнула Анессі, яка, здавалося, не одразу помітила це, і пішла, розчиняючись серед студентів, що шукали свої аудиторії. 
Десь глибоко в ній прокинулось відчуття, що сцена вже розпочалася. І вона, як не крути, все одно вийде на неї. 
Пройшовши до класу, Шарлотта вибрала місце біля вікна. Світло ледь торкалося парт, ніби пробувало на смак нових студентів. Вона поклала зошит на стіл і обвела поглядом аудиторію, ще порожню, наче сцена до початку вистави. 
За кілька хвилин хтось нечутно сів поруч. Пахло лавандою. Шарлотта повернула голову — і завмерла. 
Дівчина мала волосся кольору чорнил, довге й важке, що спадало хвилями по спині. Її риси були настільки правильні, що здавалися нереальними: тонкі губи, пряма лінія носа, бурштинові очі — теплі, але насторожені. Так виглядали героїні трагедій — прекрасні й фатальні. 
— Привіт, — сказала вона легко, з посмішкою, яка не торкалася очей. 
— Привіт, — відповіла Шарлотта, напружено вирівнюючи спину. 
— Можна? — вказала дівчина на порожнє місце. 
— Так, сідай. 
Вони кілька хвилин мовчали. Дівчина акуратно поклала зошит, пригладила поділ форми. В її рухах відчувалася контрольована грація, наче вона звикла бути під наглядом. 
— Ти з гуртожитку? — запитала вона нарешті, обернувшись до Шарлотти. 
— Так. А ти?.. 
— Я з міста. Моя родина живе неподалік. — Пауза. — Ті, хто з гуртожитків, приходять трохи пізніше. Їм складніше зранку. 
— Можливо, — Шарлотта не встигла відповісти повноцінно, як дівчина вже продовжила. 
— Я Злата. А ти? 
— Шарлотта. Приємно. 
— Мені теж, — Злата посміхнулась знову, на цей раз трохи щиріше. 
Розмова поволі розгорталась. Спершу — формальні теми: навчання, гуртожиток, розклад. Потім — мода, новини, вчорашня вечеря. Злата виявилась не лише красунею, але й блискучим спостерігачем. Її коментарі були точними, а інтонація — наче в актриси, що звикла тримати увагу залу. 
— До речі, — нахилилася вона ближче. — Чула про дівчину-ангела? 
— Можливо, — обережно відповіла Шарлотта. 
— Кажуть, у неї стрічка стала білою! — голос Злати був майже захопленим, але очі залишались холодними. — Ти ж її знаєш, правда? 
— Це моя сусідка, — сухо сказала Шарлотта. 
— Оу... — Злата підняла брови. — Тоді ти, мабуть, уже знаєш... 
Вона не встигла закінчити. У клас увійшов викладач. Студенти миттєво замовкли. Лекція розпочалась. 
Три години минули, як ціла епоха. Шарлотта майже забула про розмову, коли Злата вже вставала, збираючи речі. Але щось у її погляді не відпускало. 
— Зачекай, — Шарлотта торкнулася її рукава. — Що ти хотіла сказати? 
— А... — Злата присіла назад, хмикнувши. — Кажуть, «білих» після навчання забирають у храм. Навчання для них — це лише підготовка. Там, у храмі, вони ніби зникають. Їх рідко бачать знову. 
— Так, я чула щось подібне. — Шарлотта кивнула, хоча вперше задумалася, що саме це може означати. 
— Вони більше не належать собі, — додала Злата вже тихо. — Це не благословення. Це... призов. 
Вона підвелася, знову посміхнулася — того разу трохи стомлено. 
— Піду щось перекушу. Побачимось на наступній. 
— Бувай. 
Залишившись сама, Шарлотта дістала булочку з сумки. Звичайна випічка з родзинками раптом здалася дивно затишною. 
Вона поглянула у вікно. День розгортався неспішно. 
Ще кілька днів до початку справжнього сюжету. 
Можливо, років десять до розв’язки. 
Але щось уже почало тріщати в цьому світі, ніби нитки в тканині. 
Вона зітхнула. 
Театр відкрив завісу — і всі ролі вже роздані. Але вона ніколи не грає до кінця по сценарію.