ПРОЛОГ

Дівчина стояла мовчки.
Бліда, виснажена — ніби її вирвали з надто довгого і тривожного сну. З тих, після яких прокидаєшся, але все одно відчуваєш, що частина тебе залишилась десь у темряві. Волосся безладно спадало на обличчя, а пальці були холодні й ледь помітно тремтіли, хоча вона намагалася цього не показувати.
Вона дивилася прямо перед собою.
На жінку, що сиділа в кріслі навпроти.
Та сиділа спокійно, майже розслаблено, ніби знаходилась у власній вітальні, а не в стерильній лікарняній палаті. Стара книга лежала в її руках, і вона ліниво перегортала сторінки, уважно читаючи щось, що, здається, цікавило її значно більше, ніж дівчина, яка стояла перед нею.
Сторінка тихо шаруділа під пальцями.
Ще одна.
Повільно.
Наче час для неї мав зовсім іншу швидкість.
У кімнаті було надто тихо. Настільки, що можна було почути слабке гудіння апаратури десь у коридорі і далеке шелестіння вітру за вікном.
У голові дівчини настирливо билося одне слово.
Відьма.
Старе слово. Майже забуте.
У її світі про таке вже давно не говорили. Магія зникла багато років тому, витіснена холодним світлом технологій. Люди назвали її міфом, вигадкою, красивою казкою, яку колись розповідали дітям.
За вікном повільно проплив повітряний поїзд.
Його металевий корпус тихо ковзнув повз скло, і на мить холодне світло пробігло по стінах палати. По блідому обличчю дівчини. По чорному платтю жінки.
Плаття виглядало дивно.
Застаріло.
Ніби воно належало епосі, якої ніколи не існувало. Тканина була важкою, темною, з тонкими візерунками, що нагадували старі символи, майже стерті часом. І з якоїсь причини це робило його ще більш тривожним.
Темне волосся жінки спадало на плечі, майже зливаючись із тканиною плаття. А її очі… були надто спокійні.
Надто уважні.
Наче дивилися не просто на дівчину.
Наче бачили щось значно більше.
Дівчина ковтнула повітря. Її пам’ять була розірвана на шматки. Події змішалися в голові, як уламки скла після вибуху. Щось сталося. Щось велике. Щось таке, що перевернуло все її життя.
І тепер вона стояла тут.
Перед тією, хто до цього причетна.
Можливо, навіть більше, ніж причетна.
Нове життя.
Ці слова звучали в голові глухо і холодно.
Наче вирок.
Вона повинна була повернутися назад — до світу, який ледве пам’ятала. До людей, чиї обличчя розпливалися в пам’яті, мов у тумані. До спогадів, у яких ховався біль, що вона ще не була готова відчути.
Тихе хихотіння раптом розрізало тишу.
Жінка повільно підняла погляд від книги.
— Ти така смішна, Елліано… — протягнула вона, розглядаючи дівчину так уважно, ніби вперше бачила дивний експонат.
Її погляд ковзнув з голови до ніг.
Оцінив.
Зупинився на очах.
Дівчина ледве змогла видихнути:
— Хто… ти така?
Жінка примружила очі.
Посмішка повільно торкнулася її губ.
На мить вона перевела погляд убік. Наче дивилася не просто в стіну лікарняної палати, а значно далі. Наче там, за межами цієї кімнати, було щось або хтось, кому теж було цікаво спостерігати за цією сценою.
Потім вона знову подивилася на Елліану.
— Хіба ти ще не зрозуміла?
Її пальці легенько постукали по обкладинці книги.
— Я — Автор.
І в ту ж секунду світ ніби здригнувся.
Автор.
Істота, через яку її вирвали зі звичного життя. Та, якій вона колись присягнулася помститися, щойно зустріне.
І ось вона.
Тут.
Перед нею.
Жива. Спокійна. Наче все це для неї — лише цікава сцена, яку вона давно чекала.
А Елліана ледве трималася на ногах.
Який бій?
Яка помста?
Вона ледве могла стояти.
Жінка зітхнула, ніби розчарована.
— І що? — ліниво сказала вона. — Ти так і будеш мовчати?
Посмішка стала трохи ширшою.
— Боже… яка ж ти нудна.
Її слова вкололи, мов холодні голки.
Повіка Елліани ледь помітно смикнулася.
І в голові знову спливла думка.
Як усе дійшло до цього?..