Частина 11

Руслан обіймав маму Аліси, яка розплакалася від надмірних емоцій і переживань. Але це були сльози радості та полегшення, бо хвилину тому лікар повідомив їм, що операція пройшла успішно і за планом. Тепер залишалося чекати, коли Аліса прокинеться. Жінка перейшла до обіймів свого чоловіка, а Руслан в ту ж мить помітив Гошу, що йшов до них коридором, тримаючи в руках чотири коробки з піцею і пакет з напоями. На його обличчі відобразилося занепокоєння.
-Я не зрозумів, - заговорив Гоша, підійшовши до друга. – це сльози радості або…
-Радості! І ніяких “або”! – засміявся Руслан. – А ти, схоже, вирішив врятувати нас від голоду?
-Аякже! Я й сам такий голодний, що майже ні про що думати не можу!
Всі привіталися з Гошею і з полегшенням на душі прийнялися за поїдання піци – усі хвилювання позаду, отже можна розслабитися.
-Отже, все пройшло добре? – поцікавився Гоша.
-Так. Я й досі не можу повірити. Це наче сон якийсь. Я стільки чекав цього, думав тільки про це, тож зараз не можу повірити в те, що це реальність.
-Ще повіриш. – чоловік похлопав друга по плечу. – Додому поїдеш? Бо на тобі обличчя немає, ніби тебе стадо слонів потоптало.
-Дійсно. І почуваюся саме так. – засміявся Руслан. – Але поки що не можна додому. Хочу бути поруч, коли Аліса прокинеться.
-У мене дежавю. – Гоша втомлено відкинувся на спинку сидіння. – Сьогоднішній день нагадує марафон під назвою “навколо лікарень за добу”, в якому ми постійно чекаємо, що хтось прокинеться. Та, на щастя, наші очікування не марні!
-Так, це головне. – погодився Руслан і перейшов майже на шепіт. – То як там Лана? Ти весь день у неї був?
-Так.
-Ну, ти герой!
-Просто хвилювався за неї.
-І як вона?
-Начебто добре. Спочатку була засмучена і мені хотілося відірвати тобі голову за те, що довів її до цього.
-Гошо, я шкодую… дійсно.
-Я розумію. Ти був у відчаї і я не знаю, як би повів себе на твоєму місці. Але від цього не легше. Лана не заслужила такого ставлення до себе. Вона надзвичайна дівчина, схожа на яскраву зірку в нічному небі. А ти цю зірку погасив. І якби ти не був моїм другом, я б тобі цього не пробачив.
-Он як… - задумливо промовив Руслан.
-Вибач, я просто… втомився. Складна ситуація. Я на емоціях це сказав.
-Я зрозумів. А ще я зрозумів, що ти… закохався. – Руслан посміхнувся, а Гоша кинув на нього швидкий погляд, в якому читалося: “А що – так помітно?”
-Про це ще рано говорити. – трохи засоромившись, він почав виправдовуватися. – Ми мало знайомі, і зараз не час для цього. Ситуація зовсім не підходить для романтичних стосунків.
-Якщо будеш чекати слушного часу, то можеш не дочекатися. Кохання не завжди приходить вчасно. Он як у нас з Алісою – все не вчасно і постійно якісь проблеми. Та все одно…
-Все одно… - повторив Гоша.
-Друже, обіцяю – вже завтра я приїду до Лани й вибачуся. Я зроблю все для того, щоб спокутувати свою провину. І твоя зірка знову засяє-Добре. – Гоша посміхнувся, але в цій посмішці відчувався відтінок суму. – Тільки не наговори їй зайвого. Все ж таки вона пережила важке потрясіння. Як би ти не зробив ще гірше.
-Ти погано про мене думаєш. – засмутився Руслан, але зрозумів, що в друга є вагомі підстави для таких думок. – Я буду говорити делікатно. Я, так само як і ти, хочу, щоб вона повернулась до нормального життя. І хочу, щоб у вас з нею все склалося добре.
-Спочатку заслужи пробачення, а потім про все інше подумаємо.
-Звісно, спочатку пробачення! Інакше вона не дозволить мені хрестити ваших дітей, а ти ще десять років тому пообіцяв мені, що я стану хрещеним батьком твого первістка!
-Руслане, припини! Ми ж з нею навіть не цілувалися! Тільки книжки читали!
-О, так з цього ж усе і починається!
Обидва друга безтурботно сміялися, підколюючи один одного,  як в ті часи, коли їм було років по п’ятнадцять. А як інакше? На душі в кожного було легко і радісно, адже проблеми, що непорушною брилою висіли на серці, зараз відступили – хоч і не повністю, може й тимчасово, але надія вже вселилася в душі, даруючи їм крила.

Невдовзі Гоша поїхав додому, бо наступного дня належало йти на роботу, а потім — знову до Лани в лікарню. Руслан тим часом дочекався пробудження своєї нареченої. Вона почувалася добре — наскільки це можливо після важкої операції — і це було наче бальзам на душу. Лікар був незадоволений такою кількістю людей в палаті, попросив залишитись когось одного, максимум двох, тож батьки Руслана, сказавши підбадьорливі слова, поїхали додому. Батько Аліси ще трохи побув з дочкою і теж поїхав додому, тож в палаті залишилися лише Руслан і мати дівчини.

-Доню, яка ж я рада! - не втомлювалася повторювати жінка. - Як добре, що все позаду! Скоріше б забрати тебе додому!

Дівчина втомлено, але щасливо посміхалася, тримаючи мати за руку. Вона щиро раділа тому, що доля подарувала їй шанс на життя, але розуміла, як і її близькі, що це тільки початок довгого і важкого шляху. Попереду — ризик відторгнення, довге відновлення, довічний прийом імунодепресантів і страх перед будь-якою інфекцією. Життя з чужим серцем — це постійні обмеження і відчуття, наче кожен день може стати останнім. Це постійна боротьба. Аліса це добре знала і була безмежно вдячна людям, що були поруч із нею. Особливо Руслану, адже у нього був вибір — піти і жити повним життям, або залишитись із нею і приректи себе на життя, повне випробувань. І він обрав останнє. Зараз понад усе на світі Аліса хотіла обійняти його, і мати, і батька, і всіх-всіх, хто був із нею у важкі часи. Але не було сил ні на що... Нічого, треба трохи потерпіти, почекати, поки сили відновляться. А потім... О, скільки всього хотілося зробити! Здається, що й життя не вистачить, а особливо — її життя, яке навряд чи буде дуже довгим. Але вона буде боротися за це життя, яке дісталося їй такою важкою ціною, і точно не проживе його марно. Аби тільки скоріше стати на ноги.

Руслану було важко бачити її прикутою до ліжка. Скільки разів він це бачив... Та нічого, це ж не назавжди! В пам'яті одна за одною виринали згадки про останні події — один втрачений шанс, другий, третій... Лана. Чоловік не міг повірити, що це було з ним, що саме він наважився на вбивство не винної ні в чому дівчини. Як же добре, що цього не сталося! Він в мільонний раз подякував вищим силам за те, що його план був приречений на невдачу. Руслан багато разів прокрутив в голові інший сценарій, в якому його план був приведений у дію. Чи зміг би він спокійно жити після цього? Ні. Він би втратив спокій назавжди. А Аліса? Якби вона дізналася, то була, м'яко кажучи, дуже розчарована у ньому. Це було б просто катастрофою.