Частина 10

Гоша сидів поруч з ліжком Руслани, що досі спала. Дивно, але батьків дівчини досі не було. Невже їм ніхто не повідомив? Та це на краще, хай собі спокійно допрацюють до кінця робочого дня, а Лана до того часу вже має прийти до тями. Вона вже була не така бліда і виглядала так, як і мала виглядати спляча лю… красуня. Красуня? Ні, це не помилка. Саме так Гоша і називав її в своїх думках – спляча красуня. Чоловік мільон разів прокутив в голові всі варіанти того, що він скаже дівчині, коли вона прокинеться. Але всі ці варіанти здавалися йому не достатньо гарними. Та й що можна сказати в цій ситуації? “Вибач, що довели тебе до самогубства”? Якось негарно. Гоша так і не підготував виразної промови для дівчини але одне знав точно – він зробить усе, щоб Лана посміхалася.

Будь-якої хвилини дівчина могла прийти до тями, тож Гоша нервував, розуміючи, що йому доведеться взяти на себе дуже важливу роль цілителя розбитої душі. Але він хотів взяти на себе цю роль. Чимось ця малознайома дівчина зачепила його, мабуть, навіть не маючи наміру це робити. Але зачепила, тому чоловік твердо вирішив – не залишить її у спокої, поки не впевниться в тому, що вона знову може радіти життю. Тож Гоша психологічно вже підготувався відкидати будь-які прохання піти, щезнути або ж проввалитися крізь землю (хто знає, як він її дістане своєю присутністю). Він не піде і все. Крапка.

Руслана поворухнулась, повернула голову на інший бік, а Гоша вже скочив зі свого місця. Чи це вона уві сні? О, скоріше б її очі відкрилися! Тільки тоді до нього прийде полегшення і впевненість у тому, що вона житиме. І зараз чоловік хвилювався не через покарання, яке може загрожувати його другу, а за саму дівчину. Вона здалася Гоші цікавю, життєрадісною й привітною, тож йому кортіло знову побачити її такою.

Дівчина знов поворухнулась і на цей раз відкрила очі. Нерозуміючим поглядом вона огледіла кімнату, зупинила погляд на Гоші.

-Де це я? - спитала вона, здивувавшись власному хриплуватому голосу.

-В лікарні. - пояснив Гоша й посміхнувся. - Радий, що ти прокинулась.

-Чому я тут? І чому... ти тут?

-Ти не пам'ятаєш, що сталося?

-А, так... - промовила Лана після недовгих роздумів. - Пігулки... Думала, наснилось...

-На жаль, не наснилось. Як почуваєшся?

-Якось не дуже.

-Скоро тобі стане краще, але доведеться трохи полежати тут.

-А хто мене сюди привіз? І що ти тут робиш?

-Ну, власне, я тут, бо ми з Русланом тебе сюди і привезли.

-З Русланом? - в її голосі почулося тремтіння. - Він тут?

-Ні, в нього були невідкладні справи. Він дуже хвилювався за тебе, але терміново мав піти.

-Зрозуміло. - сумно промовила вона й відвернулася до вікна.

-Слухай, він ще прийде. Обов'язково. - поспішив втішити її Гоша. - А зараз є я. І я повністю в твоєму розпорядженні. Чогось хочеш? Води чи ще чогось?

-Нічого не треба. Хоча... води, будь ласка.

-Зараз. - Гоша швидко взяв з тумбочки графін, налив воду в склянку і простягнув дівчині.

Лана спробувала підвестись і відчула слабкість, але все ж таки змогла сісти на ліжку. Вона з насолодою випила воду, наче то був нектар богів.

-Дякую. - дівчина віддала склянку Гоші й, важко відкинувшись на подушки, знову втупила погляд у вікно.

Почувалася кепсько. Такого накоїла, аж згадувати страшно. Це ж вона зараз могла бути вже мертвою... А Руслан з Гошею, виходить, її врятували? Як же соромно! Особливо перед Гошею. Він взагалі тут ні до чого, але йому довелося стати співучасником цієї брудної справи.

-Пробач, що втягнула тебе у це. - не дивлячись на чоловіка, промовила Лана.

-Та що ти! - з привітною посмішкою промовив Гоша і, обійшовши ліжко, сів перед Русланою навпочіпки. - Я навіть радий, що вчвсно опинився в тебе вдома.

-Що?

-Я маю на увазі, що зміг тобі допомогти. І це мене втішає.

-Тебе Руслан покликав?

-Так. Він злякався твого повідомлення, але адреси не знав.

-Зрозуміло. А мої батьки? - вона раптом стривожилася, згадавши маму й тата, адже зрозуміла, якого болю їм завдала своїм вчинком. - Вони знають?

-Чесно кажучи, я не знаю. Ми так швидко поїхали... Судячи з того, що їх тут ще немає, то вони, мабуть, ще не в курсі.

-Це добре.

-Але ж вони дізнаються. Та нічого! Якось викрутимося! Головне, що ти в порядку. А інше не має значення.

Гоша взяв руки дівчини в свої і поцілував їх, намагаючись подарувати їй своє тепло і впевненість у тому, що все буде добре. Лані від цього стало трохи ніяково. Все ж таки він для неї — чужа людина. Чого це він має сидіти тут і втішати її?

-Гошо, - почала вона якомога спокійніше. - дякую тобі за все. Але тобі не обов'язково й надалі тут стирчати.

-Тааак... Я чекав, що ти намагатимешся мене здихатися. - Гоша сів на край ліжка і однією рукою обійняв Лану за плечі, ніби даючи зрозуміти, що вона нікуди від нього не дінеться. - Але тобі доведеться змиритися з моєю присутністю аж до тих пір, коли ти знову станеш такою, як тоді на виставці. Хоча не гарантую, що й тоді я залишу тебе в спокої.

-Що ти маєш на увазі? - Лана дивилась на нього круглими очима. Чого це він так розкуто себе поводить? Причепився як реп'ях і ще посміхається. Хоча, не така вже й неприємна його компанія. Навіть приємна. Хай залишається, якщо так хоче.

-Я маю на увазі, - продовжив Гоша, дивлячись їй у вічі, - я впевнений, що у нас ще знайдеться багато цікавих тем для розмов. Тож одужуй скоріше, а я тобі в цьому допоможу.

Двері в палату відчинилися, впускаючи лікаря. Й маму Руслани. Жінка була дуже стривожена, а побачивши біля дочки Гошу, який ще й обіймав дівчину однією рукою, взагалі розгубилася й насторожилася. Гоша швидко відсторонився від Лани, наче підліток, якого застукали за чимось непристойним, відійшов до вікна й привітався з жінкою. Вона теж привіталася і поспішила до дочки.

-Доню, ну що ж це таке? - мати мало не плакала. - Нащо ж ти так?