Частина 9

-Оооо… - протягнув Гоша, приголомшений виглядом Руслана, що відчинив йому двері. – Кращий антидепресант – це гарний друг, а не алкоголь.
-Це ти про себе? – зітхнув Руслан.
-Ну, сподіваюся, що я можу назвати себе гарним другом. Хоча, не впевнений в цьому. Не зміг тебе вберегти від необачного кроку.
Вони стояли по дві сторони порогу й мовчки дивилися один на одного.
-Можна увійти? – запитав нарешті Гоша, бо зрозумів, що запрошення не дочекається.
-Так, заходь.
Руслан поплендався до вітальні, важко плюхнувся на диван. На журнальному столику біля нього стояла почата пляшка.
-Коли ж ти встиг напитися? – з докором спитав Гоша. – Ми ж наче зовсім нещодавно розлучилися.
-Ти прийшов моралі мені читати? І без тебе тяжко. – Руслан обхопив руками голову. – Мабуть, зневажаєш мене? Чи ненавидіш, як і вона?
-Я тебе не зневажаю. Лише не розумію – чому ти не поговорив зі мною?
-І що б я сказав? “Друже, я тут збираюся … вбити людину, щоб у Аліси було нове серце! Ти зі мною?” Так я мав сказати?
-Ні, не так. Але ж Назару ти розповів. Чи він більше заслуговує довіри?
-Назар? А, цей покидьок… Ти здивуєшся, але він і підказав мені цей варіант. А потім ще виявилося, що він закоханий в Алісу. В мою Алісу, уявляєш?
-А вона?
-А що вона? Думаю, вона тут ні до чого. Яка різниця, що він там собі навигадував?
-Різниця в тому, що він навіть без тебе був готовий втілити ваш дурний план в життя. Як ви взагалі до цього додумалися? Я розумію, що ти хочеш врятувати Алісу, але ж не можна заради цього позбавляти життя іншу людину!
-Я знаю…
-Сподіваюсь, ти вже відмовився від цього дурного плану.
-Так, авжеж! Але… Що тепер буде з Алісою?
Повисла нестерпна тиша. Відповіді на це запитання не було.
-І все ж, - нарешті заговорив Руслан. – я радий, що ти завадив мені з Назаром. Не знаю як би я з цим жив.-Я не міг не завадити. Здвох причин. По-перше, ти мій друг і я не міг дозволити тобі себе занапастити.
-А по-друге?
-А по-друге, Лана – це вже особисте. – Гоша сів на диван поруч з другом.
-Пробач мені.
-І ти мені пробач.
-За що?
-За те, що вчасно не зрозумів і не підтримав.
Звісно, Руслан не вважав друга у чомусь винним. Він з полегшенням ув’язнив Гошу в дружні обійми.
 

*******

Любі читачі! Розумію, що темні хмари аж занадто згустилися над нашими героями, але пам’ятайте, що після грози завжди визирає сонечко!Потерпіть ще трохи :)

*******

Розчарування. Втрата віри в добре і світле. Жахливо, коли світ поглинають темні й похмурі відтінки. Руслана вважала себе сильною. Принаймні, вона намагалася такою бути. Вона думала, що немає нічого гіршого за втрату близької людини. Але помилялася. Виявилося, що найгірше, це коли помирає власна душа. Коли почуття розчавлені, коли ти вже не в змозі радіти життю, бо знаєш – за кожним поворотом не чекає нічого доброго. Все в житті – лиш низка проблем, купа сміття, що складається з обману; що люди часом посміхаються тобі не через те, що ти їм подобаєшся, а тому що їм від тебе щось треба. Наприклад, серце. Лана півночі плакала, не в змозі витримати образи. Не страшно, якби Руслан не відповів на її почуття. Не страшно й те, що в нього є наречена, яку він так віддано кохає. А страшно те, що він брехав їй із посмішкою на обличчі. Вдавав, що вона йому цікава, а тим часом планував… Навіть в думках Лана не могла повірити в те, що він збирався зробити. Але ж збирався, планував, і не один день… І все заради неї, Аліси. Лише вона мала вагу в його очах. А Руслана була пустим місцем, нікому не цікавим набором органів. Хіба що Гоша проявив цікавість до її персони. Та ні, це він лише із ввічливості та почуття провини через те, що утнув Руслан. Він хвилювався, що Лана розповість комусь про інцидент з його другом, тому й кружляв навколо неї, намагаючись заспокоїти. “Не хвилюйся, Гошо, я нікому не розповім” – подумала дівчина. Всю ніч вона засинала й прокидалася, сон і реальність злилися в один суцільний кошмар.

Вранці всі мешканці квартири прокинулися, почали збиратися у своїх справах. Руслана крізь поверхневий сон чула, як мама гриміла посудом на кухні, часом перемовляючись з татом. Потім мама посварила брата за те, що він замість того, щоб збиратися у школу, увімкнув компьютер і завис перед ним, поринувши у гру з головою. Проходячи повз кімнату Руслани, мама постукала в двері й гукнула дочку, щоб упевнитися, що вона прокинулася. Дівчина відповіла, що вже не спить, а про себе подумала – добре було б зараз нічого не відчувати, взагалі нічого.

Лана насилу підвелася, накинула на себе халат і поплендалася геть з кімнати, намагаючись не думати про вчорашнє. Але їй це зовсім не вдавалося. Добила гра. Так, та сама гра, яку Руслан подарував її братові. Саме за цю гру Марк кілька хвилин тому отримав причухана від мами, але все одно продовжував грати.

Лана на автоматі зайшла до кімнати брата і як зачарована дивилася на монітор, на якому принц у космічному скафандрі бився з якимось монстром. Ще мить – і монстр був переможений. Він зник, а на його місці у сліпучому сяйві з’явився дорогоцінний камінь у формі серця – нагорода за перемогу.

-Урррраааа!!! Я переміг! – радісно заволав Марк, підстрибуючи на місці. – Я дійшов до кінця! Я врятував принцесу Алісу!

Він був такий захоплений своїм успіхом, що не помітив, як здригнулася його сестра. Ноги ледь тримали її, а серце завмерло, а потім затріпотіло, як чуже, наче воно хотіло вирватись з тісних грудей і попрямувати на зустріч тій, кому його пообіцяли.

-Лано, я виграв! – радів хлопчик, пробігаючи повз своєї сестри. – Сьогодні в школі всім розкажу!

Він стрімголов побіг до мами й тата, щоб поділитися із ними своєю радістю.

Руслана нічого не відповіла. Вона стояла і як заворожена дивилася на монітор, де принц вручив дорогоцінне серце принцесі, яка щойно звільнилась з ув’язнення. Хепі енд. То он воно як! Він так її любить, що всі його думки зайняті нею… Навіть гра, що створена ним. Принцеса Аліса… А хто ж тоді вона, Лана? Монстр, що не хоче віддавати серце? Та забирай його!!! На очі навернулися сльози. Дівчина зачинилася в своїй кімнаті, зіславшись на погане самопочуття, взяла в руки свій скетч-бук, ручку й почала виливати свої почуття на папір.