Частина 6

Все було готово до виставки. Всі учасники повставляли свої картини в презентабельні рамки, повісили їх на стіни виставкової зали, причепили до кожної картини таблички з назвою, ім’ям автора, датою написання й матеріалами, що були використані. Звичайно, це не творіння великих художників, а творчі потуги початківців, та все одно вийшло гарно. Ще вчора молоді художники завершили усі приготування й весело провели час, святкуючи таку хвилюючу подію – свою першу виставку. Для Лани цей день був хвилюючим двічі, адже Руслан відповів на її запрошення згодою. Отже, сьогодні він мав прийти на виставку. Дівчина вдягла гарну сукню з шовку Армані кольору аквамарин. Ця сукня дуже вигідно підкреслювала її очі й контрастувала з темним волоссям, а тканина м’яко окреслювала форми її тіла. В довершення образу Руслана вдягла підвіску у вигляді палітри й сережки в формі пензлів. Мама Лани сьогодні почувалася не дуже добре - через різке коливання температури в неї розболілася голова. Тож батьки послухали виступ організатора виставки, подивилися на картини, сфотографувалися з дочкою та поїхали додому. – воювати з головним болем. А Руслана залишилася, з надією чекаючи на гостя. Та де ж він?
В цей час Руслан підійшов до свого авто, збираючись їхати на виставку. Після вчорашнього сьогодні вранці його обличчя виглядало трохи пом’ятим і почувався він так само. Тож довелося приводити себе до тями усіма можливими способами. Якщо вирішв вже їхати, то треба їхати. Назар відчинив йому задні двері й чоловік сів у авто.
- Руслане! – гукнув його друг й заскочив у машину до того, як Назар встиг зачинити двері. – Привіт! Куди зібрався?
- Привіт, Гошо, - трохи неохоче привітався Руслан. І де ж він узявся? – Та я на виставку одну їду.
- На виставку? Цікаво!
- Та ні, звичайна виставка любителів-аматорів. Нічого цікавого.
- Чому ж? Мені дуже цікаво. Я з вами. Поїхали, Назаре!
Руслан намагався здихатися друга, але той був незворушним. Тож довелося прихопит його на виставку з собою. Гоша не просто так “сів на хвоста” другові.
Ще зі вчора він помітив щось незвичне в поведінці Руслана. Якусь нервовість та розгубленість, які він намагався приховати від усіх. І раптом -–якась виставка. Чого б це йому відвідувати художню виставку, до того ж самому? Гоша не розумів у чому справа, навіть не був упевнений в тому, що його занепокоєння виправдане. Але вирішив перевірити це. Руслан, в свою чергу, сподівався , що Гоші скоро набридне виставка і він кудись поїде у своїх справах. Сидячи поряд з другом дитинства, Руслан хотів поділитися з ним своїми переживаннями, але не можна… Гоша не підтримає його задуму, намагатиметься відговорити й зупинити. Тому краще змовчати. Нехай хоч його совість буде чиста.
Коли двоє чоловіків увійшли у виставкову залу, Лана одразу їх помітила, бо чекала на них. Принаймні на одного з них – Руслана. Іншого ж вона не знала. Дівчина одразу підійшла до входу, щоб привітати гостей.
- Ласкаво просимо до нашого острівку творчості. – промовила вона з посмішкою.
- Доброго дня! – привітався Руслан, а його друг трохи розгублено послідував його приміру. – Тобі личить цей колір.Гарно виглядаєш.
- Дякую. – задоволено посміхнулася Руслана.
- Познайомся, це мій друг Георгій.
- Можна просто Гоша. – кивнув чоловік.
- Приємно познайомитися. Руслана.
- О, то ви тезки?
- Так. Ви вчасно. Скоро почнеться шоу-програма. Чесно кажучи, Руслане, я боялася, що ти не встигнеш.
- Яка ще шоу-програма? – здивувався чоловік.
- Ми з дівчатами підготували маленький виступ. Щоб оживити виставку і розворушити відвідувачів. Скоро побачите.
З іншого кінця зали якась дівчина жестом покликала Руслану.
- О, мені вже час. – повідомила Лана. – Не сумуйте, пороздивляйтеся поки картини.
З цими словами вона швидко попрямувала до того місця, де її чекала колега, і вони разом зникли за дверима, що вели в сусіднє приміщення.
- Це твоя знайома? – запитав Гоша в друга.
- Так. – неохоче відповів Руслан.
- Це її виставка?
- Не зовсім. Не тільки її. Це виставка робіт учениць якоїсь студії живопису. І Лана серед них. Давай подивимось картини.
- Гаразд.
Вони разом попрямували уздовж стін, роздивляючись художні твори, що висіли на цих стінах. Щось було не дуже цікавим, а щось чіпляло за живе. Гоша зупинився біля однієї картини й хвилини зо дві розглядав зображення, перш ніж прочитати написи на табличці під нею. Табличка повідомляла, що картина називається “Тільки вгору”, а її автор – Руслана. З темного підніжжя картини, в якому лежав розірваний кокон, підіймалася світла дівоча постать з крилами метелика й прямувала до яскравого сонця, що з верхнього краю зображення простягало своє проміння вниз і в сторони, освітлюючи шлях тендітній постаті.
- Цікаво, - промовив Гоша. – що вона хотіла показати цим зображенням?
- Не знаю. – Руслан знизав плечима.
- Ви ж наче знайомі. Вона тобі нічого не розповідала?
- Ні. Я й не цікавився. Ми, взагалі-то, не довго знайомі.
- То ви… просто знайомі чи як?
- Тобто “чи як”?
- Ну, вас нічого не пов’язує?
- На що ти натякаєш? – невдоволено запитав Руслан. – Нас нічого не пов’язує. Просто знайомі.
- Я запитую, бо мені здалося, що ця дівчина симпатизує тобі.
- Що? Та ні.
- Вона знає, що в тебе є наречена?
- Ні.
- То може, треба їй сказати? Щоб вона не мала ілюзій з цього приводу.
- Не вигадуй. Не має вона ніяких ілюзій.
- От і добре. – Гоша посміхнувся. – То може, ти познайомиш мене з нею трохи ближче?
- Навіщо?
- А що? Цікава дівчина. І зовнішньо гарна, просто мій ідеал краси.
Ще чого не вистачало! Щоб друг почав впадати за дівчиною, яку він збирався… Навіть подумки було важко “сказати” це слово. Вбити… він збирався її вбити… Чи з ним це відбувається??? Чи може, це просто страшний сон? Невже він здатний на це? В будь-якому разі, не треба Гоші знайомитися з нею ближче.
-Мені здається, що в неї хтось є. – єдина відмовка, яку Руслан зміг придумати своїм змученим мозком.
- Невже? – Гоша трохи засмутився. – Шкода.
На невеличкий подіум вийшла якась жінка. Вона повідомила, що зараз почнеться шоу-програма за участю трьох учениць, тож погляди всіх присутніх в очікуванні попрямували до подіуму. Якийсь чоловік виніс велике полотно темного кольору й поставив його посеред подіуму на мольберт, його помічниця поставила поряд маленький стіл з пензликами й баночками. Коли вони зникли за відчиненими дверима, заграла музика. Одна за одною на подіум вийшли три дівчини, серед яких була і Руслана. На їх обличчях сяяли посмішки, дівчата почали рухатися в ритм музиці, показуючи при цьому глядачам пензлі й по черзі роблячи мазки на полотні. У двох дівчат пензлі залишали на полотні кольорові сліди, а в Руслани – прозорі. Це виглядало трохи дивно, адже зовсім не було зрозуміло що вони малюють. Але виглядали дівчата шикарно. Було видно, що вони добре готувалися до виступу, адже танцювали вони добре, влучно попадали в такт музиці. Пісня вже близилася до логічного завершення, а на полотні вже було багато кольорових плям, з яких щось потроху стало вимальовуватися, та все одно було не дуже зрозуміло що це. Раптом одна дівчина піднесла до Руслани якусь ємність, з якої молода художниця почерпнула повні жмені блискіток й тієї ж миті жбурнула їх на картину. Це виглядало дуже ефектно. Блискітки сріблястим дощем прокотилися картиною зверху донизу, зачепившись на тих місцях, де Руслана зробила мазки клеєм. Одразу все стало на свої місця. Блискітки об’єднали композицію й перед глядачами постали силуети двох закоханих, оточених контурами серця й квітами. Після цього кульмінаційного моменту музика почала стихати й швидко стихла зовсім, а дівчата повернулися до глядачів, приймаючи схвальні оплески. Руслан плескав для пристойності, а не через те, що йому сподобався виступ. Адже виступ він майже не дивився. Для нього ця дівчина має бути лише контейнером для потрібного йому органа і нічим більшим. Руслан відчував, що йому стає погано через нерви.
- У неї точо хтось є? – знову спитав Гоша, зачарований виступом.
- Точно. – роздратовано відповів Руслан.
Йому вже хотілося піти звідти, адже присутність друга і його цікавість до дівчини дуже напружували його й без того напружені нерви. Але як же план? Після виставки він мав піти з Ланою на прогулянку, де їх буде чекати Назар в авто, яке начебто випадково зіб’є дівчину, спричинивши смерть… Від цих думок чоловіку стало ще гірше, кинуло у жар. Як же він зможе? Ні, не зможе… Та й Гоша поруч. Навряд чи вдасться його позбутися. Це вже пішли відмовки. Руслан злився на друга, що так невчасно причепився до нього, але це давало йому змогу дати задній хід й не робити зараз того, що так його лякало. “Алісо, все буде добре, - думав він. – Але трохи пізніше.”