Частина 2

  Додому Руслана поверталася в жахливо поганому настрої. І куди він зник? Звісно, він не має перед нею звітувати, але ж правила гарного тону теж ніхто не відміняв. Він зник дуже несподівано, так, наче його й не було. Просто взяв і пішов, нічого їй не сказавши. Що це може означати? Якісь термінові справи? Але ж чому мовчки? Можна ж було просто сказати: “Гей, тезко, мені терміново треба йти. До побачення! І не шукай мене пів години у натовпі людей на ковзанці і поза ковзанкою.” Руслана насупилася. Хіба ж нормальні люди так роблять? Ще один ідіот... Хоча... на нього це не схоже. Звісно, вони знайомі лише один день, але цей хлопець справляв враження гарно вихованої людини. Навряд чи він кинув би її ось так без вагомої причини. А може, з ним щось сталося? Якась халепа? Перед очима намалювалася картина, як до натовпу під'їжджає велика крута чорна автівка, звідти вистрибують дужі чоловіки в костюмах, заламують Русланові руки й, силоміць запхавши його до авто, швидко їдуть. Дівчина хмикнула собі під носа. От дурепа! Такого нафантазувала! Та все ж-таки, куди він зник? А ще й гру їй пообіцяв принести... Чи це знов казки? Адже чоловіки так полюбляють розповідати дівчатам казки... Давати обіцянки і не виконувати їх. І ноді навіть здається, що Шахерезада з відомої казки мала бути чловіком. Ах, такий гарний вечір і таке паскудне його закінчення!

  З такими безрадісними думками Руслана дісталася додому, заварила собі каву з молоком й сіла з чашкою біля вікна. І все ж-таки, якою б ображеною вона не була на нового знайомого, вона сумувала за ним. І хвилювалася. Де ж він? Що з ним? Чи побачить вона його знову? Їхнє знайомство було таким коротким, що вони нвіть не встигли обмінятися номерами телефонів.

  Як би там не було, їй залишалося лише чекати на завтрашній день.

  Стрілка годинника вже перестрибнула через позначку “дванадцять”, самотня квартира була сповнена тишею. Ще три роки тому Руслан планував, як його кохана дівчина переїде до нього, у цю квартиру, і почне розставляти усе на свій лад — замінить штори, які їй не подобаються, порозставляє на підвіконні квіти у горщику, а на кухні — багато усілякого посуду. Він навіть змирився з тим, що після її переїзду в квартирі з'явиться пухнастий кіт. Це все — такі дрібниці. Головне, що вона буде поруч. Що в них буде сім'я. Спочатку така маленька сім'я, усього з двох закоханих людей і кота... Але ж потім в них з'явилися б діти, вони навіть імена їм придумали, хоча важко було дійти згоди в такому відповідальному питанні.

  Та потім все якось різко помінялося. І ось Руслан, все ще не одружений, сидить один в порожній квартирі і гортає документацію, присвячену останнім досягненням в області створення штучних органів для пересадок. Як багато людей можна було б врятувати, якщо б їм не треба було роками чекати на донорські органи! Але людський організм дуже складний, тому навіть сучасні технології іноді були безсилі. І це було жахливо...

  Думки мимоволі повернулися до дівчини, з якою Руслан познайомився вранці. Гарна дівчина з сяючими зеленими очима і темним волоссям, з чарівною посмішкою, через яку і самому хочеться посміхатися. Талановита й енергійна дівчина, яка ще зранку була для нього лише ім'ям на папері. І навіщо він захотів подивитись на неї, нащо йому це було потрібне? Краще б вона так і залишалася ім'ям без обличчя, простим набором літер.

  Клята ожеледиця...

   Крізь щилину між занавіски ледь проглядало темне небо, що тільки почало сіріти. Ніч змінялася зимовим ранком, та вже зараз можна було зрозуміти, що сонце сьогодні збирається відпочивати за хмарами. В кімнаті ледь виднілися обриси меблів. Монотонно рахувала секунди стрілка стінного годинника. До підйому залишалося приблизно пів години,  а зараз Руслана спала, розніжена м'якістю й теплотою своєї постілі. 

   Двері в кімнату тихо скрипнули, впускаючи когось невидимого, що тихим поступом підійшов до ліжка. Крізь сон дівчина відчула на своїх ногах м'який, але важкий крок, потім ще один, і ще... Коли кроки дійшли до рівня її грудей, Руслана вже прокинулася, та її очі ще були заплющені. Щось важке зупинилося на її грудній клітині, залоскотало обличчя... Моторошно? Та дівчина зовсім не злякалася. Вона посміхнулася крізь сон й простягнула руки, ув'язнюючи маленьке пухнасте чудовисько в свої обійми.

- Ах ти, бешкетнику! - ласкаво посварилася вона. - Знов розбудив мене раніше за сигнал будильника!

   Кіт запручався, невдоволений занадто міцними обіймами. "Годі вже мене затискати, йди вже годувати!" - сказав би він, якби вмів говорити. Пухнастик включив режим "текуча вода" і, задкуючи,  "витік" з рук своєї хазяйки. Руслані довелося вставати, бо ж все одно скоро задзеленчить будильник. Дівчина неохоче поплендалася на кухню, поклала коту їжу в миску, поставила чайник на вогонь. Так не хочеться приводити себе до ладу, виходити на вулицю, їхати громадським транспортом... Та треба. "Радій, що ти жива, - подумки сказала вона сама собі. - Руки, ноги, голова - усе на місці. Тож вперед і з піснею!" Вона знов згадала брата. Не того, який завтра святкуватиме своє десятиріччя, а іншого, молодшого за неї всього на два роки. Зараз би йому було двадцять три. В грудях неприємно замінило,  як було завжди, коли Руслана згадувала Олексія. Та вона звичним чином глибоко вдихнула, проганяючи сумні думки. Він вчився в універі на спеціальності, яка йому не подобалася, та все одно вчився, адже батьки хотіли, щоб в нього була освіта. У вільний час він гуляв з друзями, іноді перебираючи зі спиртним. Він не мав ніякої мети в житті, та мало хто її має в такому віці. В цілому ж він був гарним хлопцем, молодим, симпатичним та енергійним. Просто витрачав свою енергію куди завгодно, окрім справді важливих справ. Та це його не дуже хвилювало,  адже він вважав, що в нього попереду ціле життя. Та одного разу батькам повідомили жахливу новину: їх син разом із друзями розбився на машині. І почалося пекло. Вся сім'я близько тижня знаходилася в невимовній напрузі, поки Олексій боровся за своє життя. Батьки дуже боялися за нього, по черзі сиділи в лікарні й сподівалися на краще, хоч розуміли, що треба готуватися до гіршого. Та все ж таки, поки він ще живий, поки його серце б'ється, ще не все втрачено. А потім лікарі повідомили невтішну новину, те, чого вся родина боялася найбільше за все. Руслана гарно пам'ятала це невимовне почуття, коли наче й розумієш, що сталося, та в той же час не розумієш... Це просто не вкладається в голові. Але час йшов, притуплюючи спогади й почуття. В мільйонний раз згадуючи це, Руслана зрозуміла: коли сталося те, чого так сильно боявся,  то більше боятися вже нічого. Все інше здається такими дрібницями...