Музей

Найбільша помилка, яку він коли-небудь робив - погодиться піти на побачення з Харуко. Чорт, ну навіщо він у це поліз? Саме тому Мікель просто зараз сидить у музеї сучасного мистецтва, нудно розглядаючи експонати. Це напевно найгірший день у його житті. Хлопець спробував згадати, чому він узагалі на це пішов. Все трапилося тиждень тому, коли їх поділили на пари для проекту з біології. Мікеля поставили в пару з Харуко, найрозумнішою дівчинкою їхнього класу. Останнім часом він зовсім з'їхав з навчання і вчитель намагалася всіма силами хоч якось вирівняти його оцінки. А це занудне дівчисько, як спочатку його називав Вінтер, виявилося дуже цікавим. Досі, поки не зізналася у своїх почуттях. Ось тоді все і покотилося. Він як зараз пам'ятає ту розмову, що сталася тижнем раніше.

- Ем, Мікель.. Я.. давно хотіла тобі щось сказати. - Вона явно нервувала і сам Мікель теж почав нервувати. Крістін не часто виглядала такою червоною та стурбованою.

- Так, я тебе уважно слухаю. Щось сталося?

- Ні, я просто... Ти мені подобаєшся. Дуже сильно.

Він застиг, відчуваючи ту саму незручність. Харуко перша, хто зізнався йому у почуттях. Провівши рукою своїм світлим кучерям, Мікель задумався, що б відповісти. Як би лагідно їй відмовити, адже вона правда здавалася йому цікавою, але не в тому плані, в якому хотіла дівчина. Знайшовши в собі сили, він все ж таки заговорив.

- Вибач, Харуко. Ти правда дуже весела, цікава і красива, але я не можу прийняти твої почуття. Вибач.

- Прошу, Мікель, лише одне побачення! Будь ласка! Це все, чого я прошу ... одне побачення і все, я більше не потурбую тебе, обіцяю.

Красиві темні очі дівчини наповнились сльозами. Мікель відвів погляд. Чорт, ну ось як тут бути? Він зам'явся і підтис губи, голос злегка здригнувся.

- Пробач…

- Прошу! Та навіть не побачення, просто погуляй зі мною. Будь ласка, Мікель, це все, чого я прошу. Я тебе не буду ні про що просити, просто спонукати трохи поруч зі мною.

І він погодився. Ну, а що ще робити? Їхню розмову в шкільному коридорі почав приваблювати роззяв, які виглядали з кабінетів і з цікавістю дивилися на них. Він погодився. Обличчя дівчини осяяло яскравим світлом. Вона витерла сльози і посміхнулась так широко, що її посмішка могла б дістати до вух. Але Мікель не посміхався. Гаразд, лише одна прогулянка, що може статися?

Все, що завгодно. Харуко потягла його до музею і навіть сама за себе заплатила. Хлопець не любить їх, але відмовляти зараз чи просити перенести прогулянку в інше місце було б банально не чемно з його боку. Саме з цієї причини він зараз сидить навпроти картини з «Динамізм футболіста» намальованої Умберто Боччоні в 1913 році. Мікель встиг вивчити цю картину вздовж і впоперек, тому зараз, опустивши голову, він глибоко задумався про сенс свого перебування тут, саме в цьому місці і в цей час. Він тут, бо не хотів образити Харуко. Хоча міг би зараз сидіти вдома і дивитися якийсь фільм. Ці думки наводили на нього смуток за витрачений час. Сама Харуко зараз активно оминала весь музей, про щось весело лепіючи з іншими відвідувачами. Нудьга. Він уже заплющив очі, готовий заснути прямо на місці, коли чужий, але такий приємний голос відволік.

- Перепрошую, я можу сісти?

Який сильний наголос. Піднявши голову, Мікель виявив перед собою симпатичного юнака, свого ровесника. Азіат, швидше за все японець. Чорне волосся, наче вугілля падало на обличчя, за окулярами ховаються очі такого кольору. Одягнений досить легко, хоч не дивно, на вулиці вже майже літо. Мікель завмер. Який красень..