My Beautiful Monster

Ми стояли на самому краю світу.

Під ногами — бездонна чорна прірва, де море ревло так, ніби хотіло вирвати шмат неба.
Вітер бив у груди, рвав подих. Він не свистів — він кричав. Попереджав. Гнав назад.

У далині, поміж змитих туманом пагорбів, тремтіло старе ірландське селище. Наче привид. Ми приїхали сюди за завданням, але вже на першому пориві шторму стало ясно: пастка.

Десятки чорних плащів, що лопотіли у вітрі, мов крильця мертвих птахів замкнули нас в кільце. Облич не видно — лише очі. Палаючі. Божевільні.

Холодна рука Мора вчепилася мені в горло. Пальці, як лід. Я задихалася. Підошви ковзали по мокрому каменю. Ще крок — і мене поглине пучина.

Я здійняла голову, вловлюючи останню крихту контролю над власним тілом, і побачила астрейців.

Давид. Кассель. Рафаїл.

Троє, лінією, мов останній рубіж оборони. В очах кожного — лють, готова прорватися крізь бурю. Ще секунда і вони розірвуть Мора на шматки. Якби не одне але: я звисала над урвищем, і будь-який рух в нашу сторону міг стати моїм останнім.

Мор підняв обличчя до неба. Його голос прорізав шторм, мов тупий, іржавий ніж:

— Сьогодні проллється кров на славу Великого Звіра. Сьогодні його подих очистить землю.

— Не смій її чіпати! — рик Давида був настільки низьким і диким, що звучав окремою істотою. Він уже стояв у стійці, готовий піти вперед. Мор лише скривився. У його погляді не було ані сумніву, ані страху — лише чорне, гниле безумство.

Демов поволі подався вперед, готовий кинутися. Мор тільки скривив губи. У його погляді не було нічого живого — лише прогнилий морок одержимості.

— Першою помре вона...

Він смикнув мене різко. Камені посипалися в безодню. Кассель вихопив меч. Рафаїл рвучко випрямився — його крила, величезні, білі, билися в такт бурі. Я дивилася тільки на Давида. Світ зник. Лишилися тільки його очі, повні провини, болю й тієї дикої люті, що він не зміг мене захистити.

Я здригнулася. Давид ледь помітно похитав головою, немов прочитавши мої думки: «Я не дозволю».

— Час прощатися, — проскреготав Мор.

Лід його пальців вп'явся в мою шкіру. Поштовх.

І земля зникла.

Вітер ударив у обличчя. Світ розсипався на уламки світла й темряви. Я падала так швидко, що навіть крик задихнувся у горлі.

Час обірвався.

Рафаїл злетів так стрімко, що вихор від крил зметнув попіл із землі. Кассель рвонув уперед, меч розсік шторм срібною дугою. Мор не встиг навіть вдихнути, як сталь розірвала його плоть. Перші голови покотилися по землі.

На землі Давид рухався вже не як воїн.
Як стихія.

Давид рвався між ворогами, мов тінь, мов стихія. Його кинджали спалахували блискавками. Кожен удар — смертельний. Кожен рух — невблаганний. Земля просочувалась кров'ю. Але всередині його гризла лише одна думка:

«Якщо Рафаїл не встигне?..»

І з цього страху підіймалося щось давнє, забуте, небезпечне. Монстр, якого він тримав на ланцюгах роками. З кожним порубаним тілом темрява просочувалася в його вени. Тепер клітка була відчинена. Тіні повзли з-під ніг — живі, перекручені, голодні. Вони повторювали його рухи, добивали тих, хто наважився втекти. Смерть ходила поруч із ним у такт його кроків.

Кассель бився з Мором. Їхні мечі спалахували, немов блискавки, метал стогнав, грім котився небом. Мор бив із нелюдською силою. Але Кассель не відступав.

***

Ривок — і хтось підхопив мене. Рафаїл. Його зелені очі світилися тривогою.

— Ти як? — хрипко спитав він. Я ледве кивнула. Тіло тремтіло, як струна. Крила ангела боролися з бурею, підіймаючи нас вище. Ми поверталися туди, де лютував бій. Де смерть танцювала в блискавках.

Ангел виринув над галявиною. Тихо прошепотів:

— Краще не дивись... — але було вже пізно.

Я бачила.

Десятки понівечених тіл розсипалися довкола, ніби сам світ згорнувся в пекельну арену. У самому центрі стояв ВІН.

— Давиде... — вирвалося з моїх губ, але слова розчинилися в завиванні вітру.

Тіні шаленими колами зміїлися довкола нього, шурхотіли, мов голодні звірі.Його погляд давно перестав бути людським. У криваво-червоних зіницях застигла давня холодна порожнеча — ненаситна, така, що впивається в саме життя й готова поглинути все, що насмілиться дихнути поряд з нею.

— Одрі... — прошепотів він.

Світ хитнувся. Біль полоснув груди.

«Чому мене все життя оточують монстри?»

Рафаїл поставив мене на землю. І в ту ж мить Давид опинився поруч — накрив нас крилами, відгородив від моря крові.

Серце билося повільно, ніби вже не хотіло...

«Стільки тіл.

Стільки крові.

І він... мій Давид... посеред цього жаху».

— Одрі... — знову покликав він.

— Це... справжній ти?.. — прошепотіла я.

Пальці клацнули.

Тіні зімкнулися довкола, наче світ вимкнули одним рухом.

— Так, — хрипко сказав він.

— Це ти знищив селище Рут?

— Так.

— Але там... там були діти... — голос тремтів. — Невинні діти.

— Кожна дитина там убила б тебе за волею Звіра, — тихо відповів він.

— Я теж була дитиною в секті, — видихнула я.

Він опустив голову.

— Одрі... вибач не хотів, щоб ти...

Демон зробив крок. Я відступила.

— Ти боїшся мене? — у його очах спалахнуло щось болюче.

— Так, — видихнула я чесно.

Він стояв переді мною закривавлений, руйнівний... і все одно нестерпно рідний.

— Я бачила сни, — прошепотіла я. — Де ти був таким. Я не вірила... але мене попереджали. У тебе багато облич, багато голосів.

Давид завмер. Повітря навколо задрижало.

— Кожен із них — це я, — прошепотів він. — Уся моя темрява — теж я. І все це знищить будь-кого на цій землі... якщо мова піде про тебе.