Розділ 2: тиша та змитий макіяж

Решта шляху до його будинку перетворилася на безмовну боротьбу з водяною стихією. Жовтнева злива в Житомирі не мала нічого спільного з романтичним літнім дощиком, під яким хочеться танцювати чи цілуватися. Це був холодний, жорсткий, пронизливий шквал, який бив навскіс, забирався під комір, просочував одяг до самої шкіри і витягував із тіла останні залишки тепла.

Наталі йшла за Даніелем, механічно переставляючи ноги. Її дорогі італійські черевики, створені для сухих тротуарів Мілана або килимових доріжок готелів, зараз безнадійно хлюпали в глибоких калюжах, що ховалися в нерівностях старого житомирського асфальту. Кожен крок відгукувався неприємним, мокрим чавканням. Вона вже не намагалася обходити калюжі — це не мало сенсу. Тренч, який ще пів години тому був символом елегантності, зараз набрав води, поважчав кілограмів на п'ять і неприємно лип до ніг, сковуючи рухи.

Даніель зупинився біля масивних, облуплених металевих дверей старого чотириповерхового будинку, що ховався в глибині темного двору. Це була типова повоєнна забудова — з товстими стінами, високими вікнами і тією специфічною аурою монументальної втоми, яка притаманна будинкам, що пережили зміну кількох епох.

Він дістав із кишені куртки в'язку ключів, які тихо брязнули в симфонії дощу. Приклав магнітний ключ до круглого зчитувача домофона. Замість звичного електронного пікання пролунав хрипкий, металевий скрегіт, і важкі двері з натугою піддалися, відкриваючи зів темного під'їзду.

— Проходь, — Даніель притримав двері плечем, пропускаючи її вперед. Його голос звучав глухо, розбиваючись об шум зливи за їхніми спинами.

Наталі зробила крок через високий поріг і миттєво опинилася в іншому вимірі. Після реву вітру і барабанного дробу води по дахах, під'їзд зустрів її густою, в'язкою тишею, яка здавалася майже матеріальною. Тут пахло так, як пахнуть усі старі будинки з високими стелями: сумішшю сирої вапна, пилу, який роками накопичувався на чавунних батареях, ледь вловимим ароматом чийогось вечірнього борщу з першого поверху та вогкістю підвалу. Для когось цей запах міг би здатися депресивним, але для Наталі він раптом здався неймовірно... справжнім. Тут не пахло антисептиками, студійним димом чи дорогим освіжувачем повітря, як у готелях преміум-класу, де вона проводила більшу частину свого життя. Тут пахло чужим, звичайним життям.

— Третій поверх, — сказав Даніель, обтрушуючись, як великий чорний собака. З його шкіряної куртки і довгого волосся на бетонну підлогу полетіли сотні крапель, утворюючи навколо нього темну калюжу.

Він рушив першим, легко долаючи потерті, вищерблені кам'яні сходинки. Важкий кофр із гітарою, здавалося, зовсім не обтяжував його, він ніс його як частину власного тіла. Наталі піднімалася слідом, тримаючись за холодні дерев'яні поручні. Її ноги гули від втоми. На кожному майданчику між поверхами тьмяно горіла лише одна лампочка розжарювання, кидаючи на стіни довгі, викривлені тіні. Світло було жовтим, хворобливим і вихоплювало з напівтемряви облуплену зелену фарбу на стінах.

В її голові на секунду промайнула професійна деформація: «Жахливе верхнє світло. Воно підкреслює всі кола під очима, робить шкіру землистою, а обличчя — пласким. На камері це виглядало б як сцена з дешевого трилера». Ця думка, автоматична і безжальна, належала Мії Спаркс. Наталі ж просто хотіла зняти мокре взуття і сісти.

На третьому поверсі Даніель зупинився перед масивними дерев'яними дверима, оббитими старою, потрісканою від часу чорною штучною шкірою — класика жанру для таких квартир. Він вставив ключ у замок, двічі повернув його з глухим клацанням і штовхнув двері.

— Заходь, — він зробив крок убік, впускаючи її в темряву передпокою. Він не вмикав світло, поки вона не переступила поріг і поки він не зачинив за ними двері, відрізаючи їх від зовнішнього світу на два важкі оберти замка.

Клацнув вимикач. Передпокій освітився м'яким, теплим світлом від єдиного бра на стіні.

Квартира Даніеля зустріла її запахом. Це не був запах самотнього холостяка, де зазвичай тхне несвіжою білизною та застояним повітрям. Тут пахло чорним листовим чаєм, старим папером, каніфоллю, деревом і ледь помітно — хорошим тютюном, хоча слідів попільничок ніде не було видно. Це був запах людини, яка живе у своєму власному, закритому світі.

— Знімай усе мокре, — сказав Даніель, знімаючи з себе шкірянку. Під нею виявилася проста чорна футболка, що щільно облягала його широкі груди та руки. Тільки зараз Наталі помітила, що його ліве передпліччя вкрите складним, темним татуюванням — щось схоже на переплетіння коренів дерев та геометрії. Він повісив куртку на дерев'яну вішалку і дбайливо, ніби кришталеву вазу, поставив гітарний кофр у куток.

Наталі завмерла на мить. У її професії зняти одяг перед чоловіком означало початок роботи. Це був сигнал, запуск механізму. Сотні разів вона роздягалася перед камерами, перед режисерами, перед партнерами, зберігаючи при цьому абсолютну внутрішню відстороненість. Її тіло було її інструментом, її капіталом, її бронею. Але зараз, у цьому тісному передпокої з вицвілими шпалерами, намагаючись розстібнути неслухняними, крижаними пальцями ґудзики мокрого тренча, вона відчула гострий, майже забутий укол вразливості.

Вона не була Мією Спаркс, готовою прийняти вигідну позу. Вона була Наталі, якій щойно виповнилося сорок, яка промокла до нитки, у якої розтікся макіяж і яка змерзла так, що трусилися руки.

Даніель, здавалося, інстинктивно відчув її скутість. Він не дивився на неї впритул. Він повернувся до неї спиною, стягуючи свої важкі, наскрізь мокрі черевики, даючи їй простір і час.

— Вішалка праворуч, — кинув він через плече. — Давай свій плащ.

Вона нарешті впоралася з ґудзиками і стягнула важкий тренч. Під ним на ній були прості чорні джинси прямого крою та тонкий темно-зелений кашеміровий светр, який дивом залишився майже сухим. Вона стягнула мокрі черевики, залишившись у тонких шкарпетках. Ступати в шкарпетках по чужій підлозі — це завжди акт довіри. Підлога у Даніеля була вкрита старим, але чистим паркетом, дошки якого злегка поскрипували під вагою кроків.