4. Мжичка

Я ще вчора накупила собі різних смаколиків, таких як крекери, банани та батончики різних типів, тож не заходила собі нічого купувати. Хоч насправді, я не відмовилася б від кави, але в мене в рюкзаку є термос із чаєм, та й до того ж я не дуже хочу стояти у кілометровій черзі до каси. Натомість стою у ще довшій до туалету, ха-ха. Ну, насправді, я бачила і довші черги, тим більше на заправці, та однаково не люблю їх.

Туди-сюди... і раптом з неба починає сипати дрібний дощик. Всі починають залазити в автобус, тим часом я підняла очі догори і просто насолоджувалася тим як приємно торкалася моєї шкіри кожна мізерна краплинка, яку навіть краплинкою важко назвати, така вона манюська. Я поринула у якусь ностальгію за дитинством у бабусі в селі, літо там було неймовірним : море різних кольорів, але зелений все ж домінуючий. Я ще є шанувальницею червоних, тому що це черешні, полуниці, вишні, малина, суниці і навіть помідори з перцем, ммм... Хоча зараз лише початок осені, але усе нагадує мені про літо.

Я згадала як колись тато розповідав мені щось про жирафів у таку погоду, в сенсі дещо похмуру, і з оцим дрібним дощиком, який бабуся називала мжичкою (коли мені було шість і я боролася із вимовою таких літер як р, л, та інших цікавих звуків, я була генійкою і жила за принципом "навіщо щось ускладнювати, коли можна спростити", так і вийшла із мжички "мишка", зрештою, мама після цього жартувала про мишей, які падають з неба, і кілька разів я довірливо вибігала подивитися де ж ті миші, а мама стояла в дверях і сміялася, встигаючи ще покликати тата приєднатися). Для мене було так дивно це слухати, тому що вони асоціювалися у мене лиже з нестерпною спекою, адже це Африка, ґайз! Може дивіться трохи на погоду? Але тоді я якраз хворіла, і швидше за все тато тоді хотів таким чином зігріти мене душевно, очевидно температури тіла біля тридцяти восьми градусів було замало, хвх.

-Дзвінко, автобус вже завівся! Ото були б забули тебе, сховалася там. Якби не твій сусід по місцю, то лишилася б тут сама. Давай швиденько в автобус, - почула я протяжне спонукання до дії моєї улюбленої (ні) вчительки математики, і забігла в автобус.

-Вибачте за затримку, - пробурмотіла я проходячи повз вчителів. 

Підходячи до місця я помітила, що блондин піднімається. Напевно, аби запустити мене до вікна (не силою залізної людини, а в значенні просто пропустити мене на моє сидіння). Також я помітила, що його руки зайняті двома стаканчиками кави, тож у моїй голові мимоволі промайнула думка, що, можливо, один із них мені, що мене неочікувано потішило.

-Сподобалося небо? Ти так пильно вдивлялася в нього... Рівно дві секунди, далі із заплющеними очима. Розвивала фантазію? - допитливо запитав блондин, коли я сідала, дивлячись у мої очі, які я відвела.

-У мене хороша фантазія, наскільки мені відомо - проказала я поправляючи волосся, яке дещо messy (в сенсі неслухняне, розпатлане).

-Це тобі, - простягнув мені напій блондин.

-Ох.. мило, дякую... - із паузами пробурмотіла я.

-Це для справи. Було. Тепер просто так, - почухавши голову сказав він.

-Про що ти? - проказала зі зволоженими кавою губами і щасливим відчуттям тепла у грудях та у шлунку, яке потрапило у мене із ковтком цього блаженного  напою.

-Хотів запитати як тебе звати, але вчителька тебе спалила своїм дзвінким "Дзвінко!" - з легкою усмішкою відповів він, кидаючи погляд на вчительку математики.

-А, це... Ну... Вона не вперше мені щось псує, не звикати. - трохи опустивши погляд через неприємний спогад констатувала я.

-Ти не збираєшся запитати мого імені? - помітивши, що мені некомфортна тема цієї вчительки, переключився  на попередню блондин. 

-Перша літера?

-Збираєшся вгадувати? Ну давай, в тебе три спроби. Л.

-Леонардо да Вінчі?

-Ну, як тобі сказати, я малюю, але не настільки круто.

-Леонардо ді Капріо?

-Титанік, звісно, крутий, але...

-Ти не дивився залпом від початку до кінця, гарантую. Якщо б дивився, то не посмів би вставити у це речення оце сумнівне "але".

-Хахах, ну гаразд, за твоїми мірками я не дивився його, чи не так?

-Інших варіантів не існує на планеті Земля.

-Гаразд, але я хотів сказати, що він кращий у...

-Не згадуй про "Великий Гетсбі".

-Саме так, він. Він там неймовірний.

-Я не згодна, але окей.

-Остання спроба?

-Просто Лео? Не кажи, що Леонід, тобі не личить. - проблагала я.

-Ліам.

-ВАУ! Круто, мені подобається. - із впевненістю майже вигукнула я.

-Головне, щоб Тобі подобалося - із солодким сарказмом та усмішкою проказав блондин.

-Реально, тобі личить. - із захопленням прощебетала я, - О я хочу сказати це.

-Сказати що? - з нерозумінням мовив він.

-Твоє ім'я. - трохи тихіше сказала я.

-В сенсі покликати мене? Ну, тоді клич, - він вихопив із моєї правої кишені телефон і підняв руку з ним догори.

-Ліаме! Поверни мій телефон! - вигукнула я, дитинно рефлективно насупивши на мить брови, але цього майже ніхто крім нього не почув і не помітив, тому що вже встиг початися звичний галас шкільного автобусу.

-Це було досить природно, не думаєш? - дивлячись на мене риторично запитав він.

-Думаєш, - бурмочу я вихопивши телефон, що змусило трохи нависнути над ним, і що в результаті кинуло пасмо мого волосся йому за вухо.

Я повернулася у звичне положення і ми обоє несподівано притихли.

На вікні видно дещо схоже на росу, це та сама мжичка, яка осідала на моєму волоссі лічені хвилини тому.