3. Дрімота

Я із-просоння відчуваю, що мені якось дивно болить шия, намагаюся нею поворухнути, після чого розумію, що моя голова лежить на чомусь божественно зручному і об'ємному. Відчуваю, що щось тепле дме вище, воно щойно змінило положення мого чубчика. Теплий вітер? Але ж зараз осінь. Відколи у мене в кімнаті є теплий вітер? Це кондиціонер, який продукує тепле повітря? Але ж іще не зима, навіщо мені... Я відчуваю ковток, але він не мій... Я кручу головою, протираю і розплющую очі, намагаюся зрозуміти що відбувається. Бачу перед собою книжку і... шию, очевидно, що не мою, і плече, також не моє. Раптом приходить осяяння. Автобус. Поїздка. Хлопець. Чекайте, що я щойно? Ого, що, він читає? Круто. Боже, чорт, трясця, якого біса я... Очі. Він дивиться на мене. У нього майже чорні очі... Такі гарні... Можна мені такі? 

–Виспалася? – зацікавлено питає він, дивлячись прямо в мої очі.

–Я... Так, дякую. – збентежено, але із впевненістю, яка прокидається, відповідаю я, і закидаю пасмо волосся за вухо.

–Радий це чути, адже попереду важкий день. – із якимось захопленням каже він.

–Ти справді хочеш лізти на гору і зламати ногу чи прикидаєшся? - здивовано кажу я.

–Пів року тому моя зламана нога тільки-но ожила, май трохи бога в серці. - із награним засмученням каже він.

–Ох, вибач, я не... 

В цей момент його книжка ніби падає з його колін і ми обоє нахиляється, аби впіймати її. Зрештою, б'ємося лобами, трясця, за що...!?

–Боляче? - питає він потираючи лоба.

–Як бачиш. А раптом лишиться синець лишиться – трохи схвильовано бурмочу я.

–Можу запропонувати холодну руку.

–Не треба, шрами прикрашають чоловіків – із мілісекундним позитивом захоплення кажу я.

–Тим часом жінки та синці...

–Заціпся. – я стримую усмішку від поразки через своє невдале порівняння.

Ми стикаємося поглядами і сміємося, адже мали зробити це ще кілька секунд тому, в цей діалог був лише для краси. Якщо що, то книжка жива, вона не постраждала і зараз він її тримає однією рукою. Іншою ж спирається на сидіння, аби тримати корпус повернутим в мій бік.

–Діти, під'їжджаємо до заправки, після того як ви вийдете у вас буде 10 хвилин. Ну добре, 15, не більше. Не встигнете – їдемо без вас. Вам не по 5 років, будьте організованими. – чуємо голос вчительки.

–Чекай, котра година? Скільки я... – із непідробним здивуванням кажу я сусіду по місцю.

–Ти спала майже дві години, я вже пів книжки прочитав. - звучало так, ніби він задирав носа.

–Ну так, в темряві. - із ноткою сарказму кажу я.

–Ніякій не темряві, але так, я почав ще вдома. - здаючись мовив він хапаючии свій рюкзак відчувши, що автобус ось-ось зупиниться.