2. Заграва

Я сіла на місце біля вікна, яке було приблизно посередині автобуса. Очевидно, що біля мене мав сидіти хтось іще, але те місце пусте. Отже... я можу потішити свого душевного інтроверта і провести всю дорогу фактично наодинці! Чи не ліпота? Авжеж ліпота! Я знімаю куртку, кладу рюкзак на вільне сидіння поряд, одягаю навушники, заплющую очі і, порівняно тихо, слухаю музику, чекаючи моменту, доки автобус рушить і вчителі припинять свої монологи, а діти почнуть репет, тоді можна буде збільшити гучність і вимкнути концентрацію, може навіть спробувати подрімати.

Раптом я помічаю перед собою тінь, і очі...
Очі, в чиїх очах видно натяк на те, щоб я забрала свої речі. Навіщо мені... Чекайте, невже мої плани зруйнувалися? Я ж вже розмріялася. Перевіряю час, 5:20. Враховуючи, що цей хлопець стоїть наді мною майже хвилину, то він якраз встиг на автобус. Я забираю рюкзак і кладу його собі на коліна, звільняючи сидіння. Хлопець не довго чекаючи сідає поруч зі мною і чомусь плямкає ротом. Я згадую, що на мені навушники і приспускаю їх, все ще тримаючи руками.

–Гм, що ти казав? – перепитую із зацікавленим поглядом.

–Привіт кажу, космос. – із усмішкою на устах каже цей, як я вже можу помітити, блондин. Здається, мені не дарма сьогодні зранку Адріан марився. Має бути цікаво.
Не те щоб я вміла вимикати інтровертність, але іноді вірю, що вмію нормально спілкуватися із людьми. Звісно, це залежить від людини, місця, обставин і тому подібного, однак, часом мені це вдається. І вдається дуже навіть добре. Особливо тоді, коли я тотально виходжу із зони комфорту і граю на гітарі на публіку, хоч і не надто велику, але при цьому ще співаючи і намагаючись не нервувати.

Перші хвилини найважчі, але потім мене підхоплює хвиля і я пливу. Я відчуваю віддачу, що когось це заряджає так само, як і мене. Що хтось йде сумний, але чує свою улюблену пісню і дарує собі і мені усмішку. Часом навіть трохи грошей. Також я щаслива, що в мене не кидають помідорами, і що мій одяг не зіпсується через це. Це значить, що я не так вже й погано граю, або ж комусь шкода помідор. Звісно, мені хочеться вірити у перший варіант, адже я не люблю помідор.

–І тобі привіт. – кажу я і, повертаючись до вікна, стабілізую становище навушників.

За мить я відчуваю, що ми рушаємо. 
Деякий час вдивляюся у вікно. Мені подобаються світанки, але сутінки я люблю більше. Вранці світло народжується, а ввечері згасає. Вранці все стає сонним, але зрозумілим, починає розвиднятися, а ввечері думки сонно і втомлено заплутуються. Так не завжди, але часто трапляється. Іноді хочеться думати цілісіньку ніч, розплутувати їх, або ж мріяти, але той факт, що тобі однаково доведеться рано вставати просто вбиває. І все ж, ти обираєш думати. Обираєш ледве встати вранці. Але ти знову зробиш це заради того цікавого потоку думок, тих переживань. Або ж обираєш виспатися і провести той аналіз думок уві сні.

Сьогодні обираємо одне, завтра інше, як коли, але думки... Вони нас переслідують. Нав'язуються, і буває, що ми здаємося перед ними, відчуваємо безсилля, відчуваємо цікавість, яку просто горить задовольнити, інакше заснути буде каторжним випробуванням.

Небо зараз дивного кольору. Я думала, що вмію розрізняти кольори, але це... Це неймовірно. Жовтий, помаранчевий, червоний, рожевий... Ніби усі ці кольори, а ніби й жодного, усі не ті, треба щось більш особливе. Це надзвичайно дивно, але не вперше. І навіть не втисячне, світ так довго існує, уявити ті масштаби мені не під силу. До речі, як я вже казала, мені більше до вподоби сутінки, а не світанки. Мені не часто доводиться стрічати схід сонця, на відміну від заходу. Здавалося б, мені вже мало б набриднути, але ні, я ніби люблю їх дужче й дужче з кожним наступним.

Час від часу я намагаюся "випадково" поглянути на свого сусіда. Зазвичай, для цього треба дістати з кишені телефон, аби перемкнути пісню. Але це мені набридає і я вирішую подрімати. Імовірність заснути у цьому галасі мізерна, але, дяка богу, в мене є навушники, мої рятівники світів, які дають мені шанси вижити, уже не вперше.