Пролог

Дзвінка завжди хотіла бути музиканткою, і завжди хотіла змінити ім'я, поки дещо не сталося...

У дитинстві вона постійно намугикувала різні мелодії, намагалася зімітувати звуки вітру, експериментувала. У тринадцять придбала гітару, за перші самостійно зароблені кошти. Роздавати нескінченну кількість листівок, взимку, по кілька годин на день, тиждень підряд, було доволі складно і неймовірно нудно.

І щодо підробітку, і щодо гітари, батьки не сильно були "за", але й не те щоб були проти. Насправді, їм було майже байдуже. Вони жили за принципом "чим би дитя не бавилося — аби не плакало". Вони не були поганими батьками, але й хорошими не були. Мама працювала вчителькою математики у місцевому ліцеї. Тато був таксистом. Мама хотіла навчити доньку математики, а тато водінню – ні до одного, ні до іншого Дзвінка не тягнулася. Але навчилася і математики і водінню. Батьки часто любили нав'язувати те, що любили самі : мама – приготування їжі, тато – перегляд футболу. Дзвінка догоджала їм, часом навіть було цікаво. Особливо, коли на екрані з'являлися привабливі обличчя, і не тільки обличчя, спортсменів. Не все так погано. «Навіщо бути "поганою" донькою, якщо можна бути "хорошою" », – переконувала вона себе.

Вона не тільки з математики була зразковою ученицею, а загалом у всьому. Авжеж, це вимагало чимало зусиль і часу. Однак, у батьків, зрештою, майже не було до чого прискіпатися. "Золота дитина!" – хизувалися вони перед сусідами. "Аби не зурочити, тьху-тьху-тьху" – тихо шепотіла "бабця Ася із лавочки", до якої Дзвінка вже звикла вітатися, і яку бачить п'ять разів на тиждень, якщо не більше.

Вчилася грати на інструменті Дзвінка самотужки, а потім із допомогою інтернету, адже просити допомоги було у нікого. Правду кажучи, будь-про-що просити фактично не було у кого. У неї немає друзів, та й не було ніколи. Є кілька знайомих та однокласників, з якими вона непогано ладнає, але гідних слова "друг" у неї немає. Батьки ж, увесь час або зайняті, або хочуть відпочити. Вона й сама не дуже до них лине. У неї є гітара Рю та серіали, цього їй досить, аби всміхатися щодня.

У шістнадцять Дзвінка почала допомагати дітям початкових класів з математикою і отримувати за це деяку плату. Незабаром змогла дозволити собі ходити на вокал і на гітару, це робило її дійсно щасливою.
Зараз вона вулична гітаристка. І один хлопець уже місяць слухає її щоденно, тільки вона цього не бачить.