Настало змагання з художньої самодіяльності команд. Останнє в програмі… І наша череда виступати.
І ми вийшли. На сцену, збиту зі свіжих дощок, які ще пахнули сосною. Вийшли як три товариші Ремарка. Від нас навіть віяло дещо по-ремарківськи… легким флером випитого. І нас представили публіці. Представили ще раз, але промовчали про лауреатство Сверчка та наше навчання в інституті культури. Гіві був спритним політиком.
Стільці в стилі Чиппендейл були тільки під членами журі. І вони возсідали на них, мов на тронах. Публіка знову оточувала галявину напівколом. Ристалище римських битв гладіаторів тривало. Шоу маст гоу он!
Над сценою тріпалося охляле гілля, мов зарослі лапи якогось звіра. Воно наче хотіло задушити нас… Можливо, в обіймах…
Перед нами — тонкі вечірні барви. Відтінки золотаво-сірих… Юрба молодих людей. Гомін. За ними пейзаж уже з бляклими деревами, рожевими скелями й річкою, на яку осідала вечірня тінь…
Багряний відблиск сонця, що вже упливало в далечінь моря… І його промінь ліг на наші обличчя. Він не грів, але пестив. Зблиснув міддю саксофона Сверчка, відбився в лаку та струнах наших із Гришею гітар. І тільки тоді Сверчок підніс до губ тростину. І видав першу ноту…
Здавалося, всі аж присіли. І навіть моргнув вогонь багаття…
І зазвучала тема…
Вона була дуже проста, але чиста й плинна. І ми з Гришею підхопили мелодію…
І, лічачи не такти, а її пульс, заспівали:
Дивлюсь я на небо та й думку гадаю,
Чому я не сокіл, чому не літаю…
Здавалося, усе принишкло, затамувало подих.
І тільки пісня. І вона проклинала світ прекрасний і рвалася до іншого… Подалі за хмари, подалі від світу…
І тут приєднався дівочий голос.
І заплакали наші струни…
Це співала наша Корівка. Із начорненими бровами, віями та нафарбованими в міру губами, вона була ще краща, ніж будь-коли. З косами, розсипаними по плечах і не причесаними, скидалася вона на лісову мавку…
У неї був глибокий альт. І чітка вимова слів, наша — слобожанська.
І співала вона з нами про марення божевілля, розпачу й пристрасті… І співала ладно. І грали й співали ми так, наче зречені. І пісня наша стала чимось більшим, ніж пісня…
Вона тягла всіх — на волю. З байдужого дня, який уже став нудним. Та що там з одного дня — із цілого життя… З безпліддя його очікувань…
І кожен дивився наче німий… І слухав… Слухав пісню, дику, норовливу та найвольнішу…
Але в провали порожнечі мовчання вже летіли сім останніх тактів…
І коли пісня обірвалася, в очах багатьох стояли сльози.
У її очах вони були теж.
Я знав дівочий плач. І мені було неважко зрозуміти: вона не прикидалася.
Гіві стояв, спершись на чинар. Він грів у долоні чарку з коньяком і зазирав у неї… Зазирав так, ніби хотів угледіти на її дні майбутнє…