Естафета

Гіві біг гірським оленем. Легко, невимушено. Серед капітанів, що стрімко неслися вперед, важко було розгледіти інших лідерів перегонів. Але наш Гіві… Він мчав гірською стежкою, наче від погоні, де швидкість — гарантія життя. І його від інших відділяло вже пів сотні метрів… Це був біг господаря, а не раба — без згасання. І він спритно всучив естафетну паличку в Гришину руку.

І той рвонув болотистою трасою. Він швидко відштовхувався від твані… Увесь у багнюці, він здавався занепалим ангелом… Але мчав і мчав, широко розмахуючи руками, наче крилами… Народжений літати повзати не міг… І алмазний вітер всесвіту підганяв його.

Гриша прилетів теж першим, і Сверчок уже був явним лідером… Тільки й замиготів синій кант його трусів… І дивилися, дивилися на його потужний зачин усі, навіть здивовані хмари…

І з усього розгону кинувся Сверчок у воду річки — Чорох!!! Переплив її в кілька кидків, кролем… І, вилетівши на берег, мов корок із пляшки, стікаючи водою, ввічливо вклав естафету в руки Корівки… І, не переводячи подиху, попросив її:

— Пробіжи ну хоча б метрів двісті. Там Саня тебе підхопить.

Через сто метрів Корівка почала здавати… Секунди, секунди, секунди…

— Дуй! — скомандував мені спокійний, як скеля, Гіві й склав руки на грудях. — Правилами не забороняється наступному допомагати попередньому.

Так Наполеон посилав у бій свою гвардію…

Підхопивши Корівку, яка вже падала, за правицю, я потягнув її…

— За руку не можна! — закричали мені.

— Хватайся за труси! — скомандував і я. І потягнув її на причепі. Так і в армії таскав я тих, хто відставав на заліках з марш-бросках… Ще й перехоплював на плечі автомат слабшого товариша, а той тримався за мій ремінь… І ми бігли, бігли, бігли… Так і ми з Корівкою… І паровозиком досягли пункту мого прийому золотої палички…

Корівка трималася мертвою хваткою за мої труси. Вихопивши з її лівої руки естафету, я сказав:

— Кидай!

Корівка впала з усіх ніг у багнюку… А я вже біг швидше за вітер. Коли тебе відпускають на волю, ти летиш… Бризки потрапили мені в очі, і я втратив змогу озиратися та регулювати свою швидкість… Так і вийшло — як дізнаюся я трохи згодом, — що на останніх ста метрах я розвинув максимальну швидкість усієї дистанції… Ось що таке свобода!

Тараном влетів я в стрічку фінішу. І сприйняв свій забіг як одну мить…

Як і тепер, згадуючи…