Забіг

Над нами молодий світанок.

Команди вишиковуються в трусах і майках… Тихо плюскоче річка Чорох.

Трохи далі, куди нам доведеться бігти естафетою, бурхливий її потік впадає в Чорне море. Та вже тут течія сформувала розлогу дельту.

— Широка, чортяка — чухає підборіддя Сверчок. І косить очима в бік річки. Там висяться піщано-галькові коси. Подекуди — навіть аж горбами. І цей намивний піщаний вал створює своєрідний пересип — природну межу. Вона відокремлює річище та піщаний берег від відкритого моря…

І на все дивиться небо, безмежне…

Панує святкове пожвавлення.

Усі п'ять команд красуються капітанами. Капітани — директори турбаз. Кожен із них мусить доводити власну профпридатність…

На відміну від інших, азартних і говірких, наш Гіві незворушний. Майже байдужий. І лише коли слідом за Гришею, Сверчком, мною та самим Гіві зробила крок уперед на представленні учасників Корівка, він пожвавішав… Струснув правою, потім лівою ногою, розминаючись. І неголосно гукнув її. Ноги Гіві міцні, литки та стегна відливають бронзою… Мікеланджело викинув би свого Давида…

Корівка прудко повернулася. Наче тільки-но помітила нас. І помахала нам рукою… Усмішка її вабила спокусою…

— Ще чи вже? — штовхнув мене в бік Гриша.

— Краса рідних степів, — потягнув я повітря ніздрями, — твої слова звучать фатально…

Пара гілок, три сучки над головою в суддівської колегії. Посміхаються всі. Всі грузини…

— На естафету! — рявкнув мегафон. Здалеку, але наче впритул…

Першим із нас рушив Гіві.

— Ось і настав момент істини, — сказав він і взяв високий старт.

Жахнув постріл. І клацнув секундомір…

Скільки років минуло з тих пір?

Да…

Сорок два…