Лампа Сталіна

Над зеленню міста Горі нависала стародавня фортеця. А неподалік стоїть маленький будиночок, ветхий. Його прикрила від негоди мармурова арка… У цьому будинку народився Сталін. Тепер тут музей.

— Походіть тут, — сказав Гіві, — зараз підійде гід. А я з'їжджу на ринок. По буряк. Загадала, — він усміхнувся, поправляючи свою кепку, — ця ваша харківська мадам.

— У всіх нас різне життя, — він знову зняв кепку, обтрусив її та надів, — але всі ми хочемо щасливого майбутнього.

Ми переозирнулися…

— Нема нічого кращого, як бути вагомим, — сказав задумливо Сверок.

І рушили до музею… В ілюзію актуальності й препараваного «справжнього» розуміння минулого… Частково справедливого, частково нісенітного… Світ, де реальність ніколи не викінчена, а колоит умовно-символічний…

Гіві напевно хотів, щоб усе було як найкраще, хоча благими намірами пекло вимощене…

— Що ви відчули? — запитав Гіві, зустрівши нас на виході з музею, примружившись. — Мені просто цікаво.

— Як із милого дитяти, — сказав Сверчок, — виростає деспот. І трупів цілі монблани…

— У тебе що, — округлив очі Гіві, і його обличча раптом стужавіло.— хтось репресований при Сталіні?

— Так.

І Сверчок вимовив, повільно й чітко:

С веком рассорясь,

Жил стихотворец.

Он наповал –

А его наповал.

И тепер, как прочне,

Ждёт, занявши очередь:

Из могилы выроют,

Реабилитируют. [1]

— Тоді зрозуміло, — сказав Гіві. —  Їдемо в табір! — Він усміхнувся. — У туристичний табір. Кінчаймо з минулим. Не думайте про нього. Думайте про приємні речі…

Я не знаю, про що думали Сверчок і Гриша. Ми мовчали. Але в цьому мовчанні відчувалося, що кожен думав про минуле… Думав прискіпливо, але чесно. Тому й мовчки. Навіщо собі брехати…

І, перебиваючи пейзаж, що нісся за вікном «Волги», я все ще бачив лампу. Лампу, яка світила хлопчикові Сосо Джугашвілі… І як дбайливо торкалися її руки екскурсовода… І як він, убілений сивиною дід, говорив про дитинство Сталіна, що стало запорукою щасливого дитинства мільйонів радянських дітей… Так, саме так він і сказав…

Це скидалося на фантасмагорію і навіть на маячню… І скільки життів, подумав я тоді, згасне, як ця лампа…

А за вікнами вже несла свої води річка Чорох.

Ми приїхали в табір…

Примітка: [1] Вірш Івана Єлагіна «Історія поета» (у рос. оригіналі «История стихотворца»). Журнал «Подъём», №4, с. 177, 1990 р.