Корівка

Вона посміхнулася. Чарівною, але трохи хижацькою усмішкою.

— Це, — представив її Гіві, — теж із Харкова. Вона бігтиме з вами в естафеті.

Гіві — той самий мужик, що приймав нас у реєстратурі в наш перший день. Він тепер не скидався на якогось там мугиряку. Доволі симпатичний директор… Років за сорок, із трохи витрішкуватими очима, здавався мислячим і чуйним…

Будинок відпочинку виявився турбазою. Нам то було байдуже. Тоді, як ми причвалали за когортою напівоголених дівчат… А тим часом промайнуло чотири дні… За сабантуями в горах ми й не зчулися мінливості часу. А він промайнув собі.

— Виручайте, — додав Гіві, і очі його набули жалісного виразу… — Я в боргу не залишуся. Чесне слово!

Ми вже знали добротність місцевого слова. І покладалися на нього.

— А що від нас треба? — спитав Гриша, скоріше для проформи.

— Буде завтра туристичний огляд. Там із різних турбаз зберуться по одній команді. Разом буде п'ять. І в командах по п'ять.  Ми виїдемо вранці. Побачите заодно і річку Чорох. Тим паче — її слід буде переплисти… Без драматизму…

Тим часом дівчина стояла мовчки. Висока, струнка… Вродлива. Очі її здавалися зеленими. Певно, від затінку гілля. Обличчя трохи вилицювате.

«Ясно, — подумав я, — з наших країв, степовичка». Вдягнена в червону сукню в темний горошок, вона скидалася на сонечко — божу корівку.

Сухорлява, але зовсім не худа. Груди для її статури були завеликі. І навряд чи, подумав я, вона носить бюстгальтер…

Вона більше поглядала на стрункого Гриню. Той це помітив… І вже погравав мускулами. Рукави його батника були закатані на самі його біцепси. І міцно вони горбилися, розпираючи закатку…

— Тільки вродливі, — підморгнув дівчині Сверчок, — слобожанки — наш найкращий скарб.

— Для експорту, — додав я.

І ми із Сверчком ввічливо познімали кашкети.

Гриша вишкірив зуби.

Гіві поправив свою кепку, велюрову.

Затим Сверчок дістав із кишені трость саксофона. Провів по своїх губах. Протер її фланелькою, схожою на клаптик золотого панбархату. Покрутив її, оглянув. І неквапом поклав назад.

На Сверчка падало проміння. І у своїй білій сорочці він здавався відлитим зі срібла. А майже прозоре повіття гнулося над його головою, забавляючись відблисками його лисини…

— «Не ходи к нему на встречу, не ходи…» — проспівав я лукаво. — «У него холодный камешек в груди».

— О! — сказав Гіві. — І заспіваєте там. Це за програмою змагання. Я знаю, — потер він долоню об долоню, — ми виграємо. На це й розрахунок. Кубок наш. Мені премія і честь. Вам — слава і… дівки й бабки…

— Шефе, — підбіг до Гіві якийсь кухарчук у білому ковпаку. — Ваше сніданнячко…

І, облизнувшись наче демонструючи смак їжі, що на нас чекала, додав:

— От які вони, харківські дівулі…