Сила пам'яті

І не відірватися від цієї теми. І заглиблюватися в її причини не треба. З огляду на її марність…

Бо в пам'яті знову біжать і в'ються гірські дороги Аджарії. Позаду зникають ущелини з їхніми каламутно-зеленими річками. Вони дихають холодом і небезпекою… Але ми вже звикли.

Щовечора по нас приїздив Резо.

Його «Волга» сяяла нікелем молдинга. Весь салон заворожував лоском плюшу та панбархату. А китиці торочок, схожі на маленькі букетики… А НДР-івські переводки на бардачку… Просто фреска-арабеска. Відчувався південний розмах… І навіть портрет Сталіна, здавалося, посміхався по-своєму затишно…

І ми їхали на чергову подію, вище в гори. Десь там машина звертала вбік від шосе, і так досягалася нова мета нашої поїздки.

І споглядаючи з чергової узятої нами висоти, ми щоразу відкривали новий світ краси…

Ось, біля самого підніжжя гори — чайна плантація. Вона наче розбіглася вгору… Але гора стримала її розбіг. А он — далі пішли кукурудзяні поля. Вони рівні, ніби висаджені під лінійку. В інший бік — видніється розлога пасіка, шовковичні сади… А ген ще далі — виноградники… А он де і море. Воно грає мільйонами розбитих сердець із кришталю… І човен на хвилях гойдається… І сонце сідає в море, каламутною, але яскравою медузою… Його світло ще лягає згустками на воду. І довгою тінню окреслюються гори, провалля… А над нами просвічує небо, крізь листя чергового могутнього дерева біля чергової прірви…

— Подобається! — промовляє голос Резо за нашими спинами. Він не запитує, він стверджує. І не сумнівається в нашій відповіді.

— Ще й як!

— Бачите, — підходить він ближче, — як усе ж легко існувати морю, горам, деревам, небу й людям… У мирі…