Нанайка

Після Ліани сон був рваний. Наснилася мені Світлана. Вона летіла на мене на оленячій упряжці. І полози саней скрипіли на чавленій морошці й моху… А я лежав і не міг ворухнутися. Вона наближалася. Вона сміялася. Вона раділа. І Кола Бельди співав на вокзалі міста Лозова: «Єхарьо, єхор-йо…» От зараз, зараз вона розтопче мене копитами оленів… І роздавить полозами нарт… І умчиться у свій Самбург. У свою лікарню. І буде там умивати свої руки… А руки її були красиві, ніжні. Вони врятували мене…

Я отямився.

За вікном мерехтіли зорі.

І, дивлячись на них, згадував я… Згадував…

Ми підсипали укіс мосту. Залізниця уходила в синяву неба. Але до того встигала час от часу губитися в хмарах комарів і мошки. А ми кидали й кидали пісок із платформи… І раптом Сверчок ударив мене лопатою під лікоть. Наче струмом прошило. Я висловив йому «дохідливі» слова. Він вибачився. Але руці від того легше не стало. До вечора вона розпухла. До ранку пухлина спала. Проте руки я не відчував. Я рухав нею. Але її наче й не було. І пальці занімілі всі.

І командир будзагону відправив мене в Самбург.

Це був найпівнічніший і найважкодоступніший пункт Пуровського району… Але туди було швидше дістатися. По річці Пур за п'ять кілометрів від нашого табору зупинявся на вимогу річковий мілкосидячий теплоходик. Ним, що занурювався під час руху по самі ілюмінатори у червоно-чорну воду, дістався я до стоянки. Самбург постав занедбаним селом. Навалені колоди, бродячі собаки. Єдина вулиця. На ній ні душі. Але я розшукав сільську амбулаторію…

У крихітному кабінеті дерев'яного барака сиділа дівчина. Нанайка в білому халаті.

— Дозвольте?

— Валяй!

Її звали негадано Світлана… І було в ній дійсно щось світле. Ясні очі. Ніжний голос. Чепурні руки.

Вислухавши й оглянувши мене, мовила: «Полагодимо!»

Вона дала мені якісь ліки. Ще — пігулки.

— А що, — здивувався я, — пігулка вилікує?

— Так. І не тільки пігулка.

У неї було чуйне серце. Ми перейшли на «ти».

— Вибач, — сказала вона, — доводиться буквально рятувати життя. Особливо приймаючи складні пологи. Ось тут, — Світлана обвела поглядом кабінет, у якому стояло тільки саме гінекологічне крісло та стіл. — Ти тут побуть. Можеш і поспати в моїй кімнаті. Он там, за дверима. А мені треба летіти. Зараз буде вертоліт санавіації…

— Далеко?

— У найглухіший куточок…, пуровської тундри.

— Може, й я, — спалахнуло в мені завзяття, — з тобою? Викинете мене там над табором?

— Ні. Сиди тут. Руку треба вигрівати, і я ще зроблю пару процедур, коли повернуся. Усе одно кораблик твій відчалить тільки завтра…