Супра і тост

І не встигли ми здригнутися, як дюжина голосів підхопила мелодію… Тихо, без напруги пісня піднімалася за їхніми поглядами. То до неба, то до Бога. Тобто — ще вище…

І нас запросили до трапези. Це було зовсім не те, до чого ми звикли. І ми скам'яніли, вслухаючись у подію. Бо це була справді подія… Адже їжа, вино, тости й поліфонічний спів зливалися в єдине культурне дійство. Мудрі промови тамади, тости та традиційний спів, багатоголосний…

Виявилося, що Резо — не іменинник. Він — тамада. Ось чому він і очолював застілля. Високий і дужий, він пив багато — але не п'янів. А чітко й, мабуть, по-ділу виголошував тости. Ми не розуміли гортанної мови. Але відчувалася її міць. І ми помітили: ніхто взагалі не пив, поки тамада не виголосить черговий тост.

А Малхаз — помічник тамади. Цей стежив за тим, щоб келихи ніколи не порожніли.

— Залишати келих наполовину порожнім, — пояснив він нам, — вважається неповагою. Кожен тост, — розповідав він нам напівголосом, — за іменинника, його батьків, предків і мир. Мир понад усе!

Іменинник же возсідав ліворуч від тамади. Він бачив усіх. І всі бачили його. Звали його Іраклій. Ще не старий і не молодий. Сивий і на диво спокійний, мов частина пейзажу… І він був доктором філософії…

І коли досмажили там, за рогом кручі, шашлик, імениннику й піднесли перший, соковитий шампур. Шашлик називали «мцваді». І готували його виключно на виноградній лозі. Ми потім бачили цілі оберемки. Зв'язаний у пучки сушняк спочивав під скелею. Чекав на свою участь. Чекали на свою участь і ми.

— Коли, — мовив нам таємничо Малхаз, — тамада передасть вам слово, скаже «Алаверди», ви мусите звестися. Ваша промова — це знак поваги до столу. Головне правило: не хвалити себе. Спочатку подякуйте тамаді за те, як чудово він веде цей стіл. Потім кажіть, що побажаєте Іраклію. Але, — він примружився, пустивши хвилі зморшок, — завершіть промову тостом за здоров'я та благополуччя всіх гостей. І побажайте, щоб усі збиралися тільки з радісних нагод. Після цього келих треба випити до дна!

— А як буде по-аджарськи «здоров’я вам, шановний»? — запитав Сверчок.

— Гаумарджос!

— Лаконічно!

І справді Сверчок виголосив славний тост. Він служив три роки в ансамблі пісні й танцю Каспійської флотилії… Багато їздив, багато бачив… Я теж служив у Закавказзі. Проте ніколи не залишав меж нашого військового округу. І застілля мені були не відомі.

— Цей тост, — заговорив Сверчок, — для мене і моїх друзів — величезна честь і велика відповідальність. Я багато чого не знаю… Але я знаю, що все найкраще в шановному іменинникові — це заслуга його батьків. І мій перший та найголовніший уклін сьогодні — їм. Вони подарували вам життя і чесне ім'я. Ми, як гості, — він обвів нас с Гришею поглядом, наче привидів, — як, пробачте, іноземці, дивимося навколо. Застілля ломиться від частувань, серед природних величних краєвидів рідної вам Аджарії… Нам казали, що гість — це посланець Бога. Дякуємо за довіру. Ми хочемо теж зробити Вам дарунок. Цей подарунок не можна купити… Ми гратимемо для Вас прекрасну музику. А тепер я хочу підняти цей келих за вас і кожного з ваших гостей. Нехай у ваших домівках завжди панує мир, а двері будуть відчинені тільки для радісних звісток і вірних друзів. Я п'ю за ваше здоров'я, за ваше благополуччя і за дружбу! Гаумарджос!

Вино випилося.

І ми заграли «Тбілісо». Грали на слух. Але талант імпровізації Сверчка був карколомним… Він почав тихо й ніби здалеку. Розповідно й задумливо. Ми йому вторували. І Гриша вставляв вдалі сольні рифи, короткі. Але коли підібралися до приспіву, Сверчок зробив потужний мелодійний зліт угору. «Розквітай під сонцем, Грузіє моя» — підхопили ми з Гришею. І пісню підхопили дванадцять інших голосів. Вони співали по-грузинськи. Але це не заважало гармонії. І перетворювалося наше виконання на багатоголосний спів. На хорал. Він ставав усе складнішим — прекрасним і неповторним ніколи більше…

А серед сутінків, що поступово згущалися, проявлялася перша зірка…