Ми захопилися

Увійти у новий світ — що увійти у новий світопоток...

Оселилися в приватному будинку. До нього вела стежина. Вилася вона крізь мандариновий сад. Мандарини висіли рясно. Але ще зелені. Брр...

На сходах із білим вазоном а-ля Ампір привітав нас пес. 

-Гав-гав.

Оселя зустрічала верандою, відкритою всім вітрам. І вони гуляли нею, смикаючи легкий тюль віконних штор... Вікна розчинено навстіж. Усього три вікна. І нас троє. І вітер, і краєвид на гори, і сад мандариновий, і небо — справжній рай.

Гриша збігав до господаря. І повернувся з трилітровим сулієм виноградного вина.

— О! — тиумфував Гриша. — За трояк!

Ми випили.

Вино розлилося по наших шлунках приємною прохолодою. Злегка вдарило в голови. І ми з Гришею розчехлили гітари. Свєрчок відімкнув свій саквояж. І дбайливо витягнув саксофон. Він блискав, коли його збирали докупи...

Настроїлися.

Я дістав збірку джазових стандартів. Вона вражала своєю товщиною. Купив я її на Південному вокзалі, прямо перед відправленням поїзда Харків — Батумі. Гриша тоді ж придбав три номери польського журнальчика «Кобета». На останній сторінці кожного з них красувалися польські коліжанки... Топлес... Шик.

І тепер, позираючи одним оком на глянцевих дівчат, а іншим у ноти, ми заграли... Першим трапився блюз «Опале листя»... Ми захопилися. І розвивали та розвивали тему. Сверчок заливався...

Раділи ми. Раділи хмари, гори, навіть мандаринові дерева... А високо в небі темніли великі птахи, наче плями... Наша закоханість у музику розмовляла з нею на рівних. Ми захопилися, немов діти. Адже ми грали не для себе. Грали для світу. Тому й не відчували жодної вторинності... Ми створювали й слухали власну розповідь про мертве листя, свою версію його загибелі. Ми переживали за них, знаходячи у переживаннях потужний імпульс натхнення. І дослухалися у зігране нами, самозакохано...

А самозакоханість занапащає.

У наші двері почувся стукіт. Ми на нього одразу не звернули уваги. Проте він посилювався до крещендо. І ми перейшли до коди.

— Заходьте! — гаркнув Гриша.

На всю висоту дверного отвору височів мужик. Наче привид, чорний. Неголений, у кепці-«аеродромі» з величезним козирком... Вираз обличчя здавався звірячим. Погляд зовсім не художній…

 — А, — всміхнувся Гриша, — хазяїн!

— Ви музиканти, — трясся прибулець. Здавалося, його била лихоманка.

Я відклав гітару на ліжко, подалі.

 — Виручайте! — забубонів дядько, — гроші дам, їжу, пийте досхочу. Їдьмо зі мною, га! Мій друг святкує день народження. Зіграйте, га! Йому приємно, гостям — також. Ну, що вам стоїть. Друзі. Брати. Скільки? Обнадійте, шановні, га!