Двоє з гітарами і сакс

Усвідомлення власної сили дарував вигляд трави. Вона проросла крізь асфальт…

Я дивився на стебло. Цикорій. І думав: яким вітром занесло сюди цю квітку? Квітку мого степу. Зерно моєї рідної землі...

Але мої думки перебив Сверчок.

Сверчок — це Коля Сверчков, лауреат джазових та естрадних конкурсів. Він шпарив на саксофоні та кларнеті. Причому його геть не хвилювало, яка там система — французька чи німецька. Грав одразу, з листа.

Сверчок підтрунював над Гришею.

— Мені претить твоя категоричність… Провідниця йому не сподобалась… А мені — в самий раз.

Гриша, як і я, — гітарист.

І ми приїхали в Батумі відпочити. Приїхали після двомісячної каторги в Сивдармі. Там, за двісті кілометрів від Північного Льодовитого океану, ми гарували на залізниці. Наш будівельний загін піднімав із болота просілу колію магістралі... Робили ми це вже друге літо поспіль. Нас там, на дикій півночі, уже знали. І роботою нашою були задоволені. До будзагону брали лише тих, хто вже відслужив в армії. Тому ніхто там не скиглив. Годував собі комарів та мошкару, підживлював власною шкірою та кров’ю тамтешній гнус...

Ми вгризалися ломами й лопатами в болотяну землю, під якою скреготіла вічна мерзлота... Ну, майже як у пісні...

І ось, заробивши там солідні бабки, ми вирішили відпочити. Розслабитися. Що нам ті рублі — пил...

Прилетівши з Уренгоя до Харкова, ми прошвирнулися ресторанами, прибарахлилися на Благбазі... На Благбазі ми навіщось купили ще й три однакові кепки-жокейки — круті та зухвалі. Вони й вирішили нашу долю. Їх слід було десь показати… І ми рвонули на море. Так, на пару тижнів. Перед заняттями. А вони розпочнуться восени, своєю солодкою чергою... Навчалися ми в Харківському державному інституті культури. І навчалися добре. Тут нас теж любили... І були ми на хорошому рахунку…

І ось ми в Батумі. Аби відкрити ще рахунок, новим здобуткам.

Шурхіт хвилі об гальку заглушав свист цикад. А грона зеленого винограду звисали просто над нашими головами. Рви — не хочу...

Буяло сонце... Воно гріло наші спини й животи. Його відблиски крізь листя дерев стрибали, наче киці на задніх лапках...

І ми рушили просто в перший ліпший санаторій.

— До королівства, — єхидничав я, — голих королев.

— Ех! — аж підстрибнув Гриша, утримуючи обома руками футляр із гітарою. — Ну тепер я погуляю, як сокіл на волі!

Гриша був родом із Соколово, відомого на Слобожанщині райцентру...

— Знатися, — поправив його Сверчок, — будемо, ради Грині, лише з тими, хто серцю наймиліший...

Дорогою нас обігнала шобла напівголих дівчат. І ми додали ходу.

На рецепції (яка тоді ще так не називалася, а йменувалася реєстратурою) сидів чолов’яга в кепці. Кепка — з величезним козирком. Ну, як і належить картинним грузинам.

— Місця, шановний, у енаявності? — запитав Сверчок. Його рання лисина, блакитні очі та чорний кейс сподобались дядькові.

— Ага, — підвівся він, щоб краще розгледіти Сверчка та нас. Ми підпирали небо, праворуч і ліворуч.

Розкішні джинси злегка клешилися над нашими взутими на босу ногу корами, блатні батники, недбало розстебнуті до самих пупків... А головне — наші кепі...

— Артисти, — ствердно, ніж питально мовив грузин.

— Ага, — кивнув Гриша.

— Так точно! — підтвердив і я своїм поставленим найкращими риторами міста Харкова голосом. Голос мій не просто говорив, він декламував. — Приїхали помилуватися феноменальною Аджарією. Адже перша згадка про неї та Батумі, — я примружив очі, переклав гітару з правої руки в ліву і вимовив: — а звучало це як Батус, зустрічається ще у грецького філософа четвертого століття Аристотеля.

Я закотив очі до стелі й плакатно тицьнув туди пальцем:

— До нашої ще ери…