64

Дорога з Мілана до французького кордону стелилася під колеса їхнього автомобіля темною стрічкою, поцяткованою відблисками нічних заправок. Щоб не привертати уваги, пан Лі виділив їм непомітний сріблястий мінівен з дипломатичними номерами однієї з країн Південно-Східної Азії. Андреас сидів за кермом, Хелена з Данилом міцно спали на задньому ряду, а Марк і Софія опинилися в центрі цієї маленької металевої капсули, що мчала крізь ніч.

Софія дивилася на своє відображення у вікні. Міланські вогні зникли, поступившись місцем суворим силуетам приморських Альп. Вона відчувала, як адреналін виступу поступово вивітрюється, залишаючи по собі пустелю фізичного виснаження.

— Ти впевнена щодо Парижа? — Марк порушив тишу, його голос звучав приглушено, щоб не розбудити дитину. — Ми могли б бути в Шанхаї вже завтра ввечері. Під повним захистом. Торн не дістав би нас там навіть через Інтерпол.

Софія повернула голову до нього. Марк виглядав так, ніби не спав тиждень. Тіні під його очима стали глибшими, а в кутиках губ залягла гірка складка відповідальності.

— Втеча в Шанхай була б визнанням того, що він переміг тут, у нашому світі, — тихо відповіла вона. — Марку, я не хочу все життя озиратися через плече. Я хочу, щоб коли Данило підросте, він знав: його мати не ховалася за китайською стіною. Вона стояла на своїй сцені.

Марк на мить відпустив кермо — вони саме стояли на автоматичному пункті оплати доріг — і накрив її руку своєю. — Ти стала іншою, Софі. Тією ніччю в Кюснахті, коли я тебе знайшов, ти була схожа на поламану скрипку. А зараз... зараз ти звучиш як цілий оркестр. Але оркестрам теж потрібен відпочинок.

— Відпочинок — це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити, поки він тримає твій будинок в облозі, а мої рахунки заблоковані, — вона гірко всміхнулася. — Дивно, так? Ми в лімузині, на нас одяг за тисячі євро, а в кишені — лише золота картка пана Лі, яка будь-якої миті може перетворитися на шматок пластику.

— У нас є ми, — Марк сказав це просто, без пафосу, але в цих словах була вага справжнього граніту. — Софі, коли все це закінчиться... ти думала про те, що буде далі? Не про концерти, не про суди. Про нас.

Софія замовкла. Це було питання, від якого вона тікала всі ці дні, прикриваючись планами втечі та юридичними баталіями. Між ними все ще стояли роки мовчання, зрад і таємниць. Марк був її рятівником, її спільником, батьком її дитини... але чи був він її майбутнім?

— Я боюся будувати плани, Марку. Кожного разу, коли я це робила, Еліас розбивав їх смичком.

— Еліаса не буде в нашому майбутньому, — пообіцяв він. — Я знайшов спосіб зв’язатися зі старими архівами в Цюриху. Є дещо, про що Торн дуже не хотів би згадувати. Його перший фонд, через який він купував скрипки в дев’яностих... там пахне не лише корупцією, а й кров’ю. Андреас зараз перевіряє зв’язки з колишніми власниками інструментів. Якщо ми знайдемо бодай одного потерпілого, Торну буде не до концертів у Парижі.

Вони перетнули кордон біля Ментони майже непомітно. Французькі митники лише байдуже ковзнули поглядом по документах. Лазурове узбережжя зустріло їх ароматом сосен і моря, що дихало десь там, унизу, під скелями.

— Давай зупинимося на годину, — раптом попросила Софія. — Мені потрібно відчути землю. Не бетонну площу, не підлогу готелю. Просто землю.

Марк кивнув Андреасу. Той звернув з основної траси на вузьку дорогу, що вела до одного з оглядових майданчиків над Монако.

Коли вони вийшли з машини, нічне повітря Франції обійняло їх теплим бризом. Софія підійшла до кам’яного парапету. Далеко внизу мерехтіли вогні казино та яхт, але тут, на висоті, панувала велична, майже божественна тиша.

— Знаєш, про що я думала, коли грала на Дуомо? — вона не оберталася, але відчувала, що Марк стоїть прямо за її спиною. — Я думала про ту ніч у Лондоні, коли ти пішов. Я тоді хотіла розбити скрипку. Я думала, що якщо не буде музики, то не буде і болю.

Марк обережно обійняв її за талію, притискаючи до себе. Софія відчула тепло його тіла, і вперше за довгий час її плечі розслабилися. — Я ніколи не мав іти, Софі. Це була моя найбільша помилка. Я думав, що рятую тебе від себе, а насправді залишив тебе з вовком.

— Вовк навчив мене кусатися, — вона повернулася в його обіймах, дивлячись йому прямо в очі. — Але тепер я хочу навчитися знову відчувати музику як щось прекрасне, а не як зброю.

Марк нахилився і м'яко торкнувся своїми губами її чола. Це не був пристрасний поцілунок — це була обіцянка. Обіцянка захисту, яку не потрібно було скріплювати підписами юристів.

— Ми доїдемо до Парижа як переможці, — прошепотів він. — А потім ми зникнемо. Тільки ти, я і Данило. Десь, де немає софітів.

Софія притулилася до його грудей, слухаючи стукіт його серця. Вона знала, що Торн уже готує свою пастку в Парижі. Вона знала, що фестиваль «Золота струна» стане полем битви, де на кону буде все. Але зараз, під зірками Провансу, вона вперше повірила, що життя можливе і після фінальних титрів.

— Їдьмо, — сказала вона нарешті, відсторонюючись. — Нам треба бути в Парижі до світанку. Я хочу побачити Ейфелеву вежу раніше за Еліаса.

Вони повернулися в машину. Андреас зачекав, поки вони вмостилися, і плавно рушив з місця. Попереду був Париж — місто світла, яке для них готувалося стати містом тіней.