61

Ранок у Мілані не приніс очікуваного спокою. Сонце, що пробивалося крізь важкі оксамитові штори готелю Principe di Savoia, здавалося занадто яскравим, майже агресивним після примарного світла альпійських тунелів. Софія прокинулася від того, що почула тихий сміх Данила в сусідній кімнаті. Це був перший нормальний звук за останні кілька діб — звук дитини, яка знову почувається в безпеці.

Вона піднялася з ліжка, відчуваючи кожним м'язом наслідки вчорашнього стресу. Тіло було важким, наче вилитим із чавуну, але розум працював з дивною, кришталевою чіткістю. Вона підійшла до дзеркала. Бліда шкіра, темні кола під очима, але погляд... у ньому з’явилося щось нове. Те, що Марк назвав «резонансом волі».

У вітальні вже панувала ділова метушня, прихована під маскою п’ятизіркового сервісу. На столі, поруч із витонченими порцеляновими чашками для еспресо, лежали свіжі випуски Corriere della Sera та Le Figaro. Марк стояв біля вікна, затиснувши телефон між плечем і вухом, і швидко щось записував у блокнот.

Пан Лі сидів навпроти каміна, неспішно розрізаючи ножем для паперу конверт із сургучною печаткою. Побачивши Софію, він підвівся.

— Доброго ранку, пані Анджелі, — він навмисно вжив її нове прізвище, наче перевіряючи її реакцію на зміну ідентичності. — Сподіваюся, міланське повітря виявилося милостивішим до вашого натхнення, ніж швейцарське.

— Повітря хороше, пане Лі. А от новини, судячи з обличчя Марка, не дуже, — Софія сіла в крісло, ігноруючи сніданок.

Марк закінчив розмову і підійшов до них. Його обличчя було напруженим. — Торн перейшов до відкритої фази. Він не просто подав заяву про викрадення. Він запустив медіа-кампанію. О дев’ятій ранку за лондонським часом його прес-служба оприлюднила заяву: «Світова зірка Alma Nova переживає глибоку психологічну кризу і була викрадена зловмисниками з метою шантажу».

Софія ледь не поперхнулася повітрям. — Викрадена? Він серйозно?

— Це ідеальний хід, — спокійно зауважив пан Лі. — Якщо ви «жертва викрадення», будь-який ваш підпис на моєму контракті може бути визнаний недійсним як такий, що зроблений під тиском. Він не бореться за вас як за жінку, Софіє. Він бореться за ваш юридичний статус.

— То що нам робити? — вона поглянула на Марка. — Якщо я просто піду в поліцію і скажу, що я тут добровільно, вони можуть затримати тебе до з’ясування обставин. А це саме те, чого хоче Торн — ізолювати нас один від одного.

Марк сів поруч і взяв її за руку. Його долоня була сухою та гарячою. — Ми не підемо в поліцію. Ми підемо до людей. Пан Лі має план.

Лі розклав на столі карту Мілана. Його довгий палець зупинився на самому центрі — Piazza del Duomo.

— Сьогодні о вісімнадцятій годині біля підніжжя собору відбудеться стихійний виступ, — промовив Лі, і в його очах блиснув холодний вогонь стратега. — Ми не анонсуємо його через афіші. Ми запустимо віральне відео за тридцять хвилин до початку. Софія вийде і зіграє. Один твір. Але це має бути щось, що змусить кожного італійця з телефоном у руках стати вашим свідком.

— Пряма трансляція на весь світ? — прошепотіла Софія.

— Саме так. Ви заявите про свою свободу музикою. Коли мільйони людей побачать вас живою, натхненною і — головне — добровільно присутньою на площі, версія Торна про «викрадення» розсиплеться як картковий будинок. Жоден суддя в Європі не зможе ігнорувати таку масу доказів.

— Це ризиковано, — Марк стиснув її пальці. — Торн має людей у Мілані. Вони можуть спробувати зірвати виступ або влаштувати провокацію прямо в натовпі.

— Тому виступатиме не «Alma Nova», — Лі подивився на Софію. — Виступатиме жінка, яка повернула собі власне ім’я. Софія Волинська. Без суконь від кутюр, без складних декорацій. Тільки ви, скрипка і собор.

Софія відчула, як усередині неї починає вібрувати та сама струна, що й у тунелі. Вона зрозуміла: це і є її справжній іспит. Не технічна бездоганність перед журі, а здатність вистояти перед тисячами очей, знаючи, що десь у натовпі на неї може дивитися вбивця її кар’єри.

— Мені потрібна сукня, — раптом сказала вона. — Не сценічний костюм. Щось просте. Чорне. І мені потрібно півгодини наодинці з інструментом.

Марк кивнув Андреасу, який весь цей час стояв біля дверей. — Знайди найкращу кравчиню в кварталі Брера. І нехай вона прийде сюди.

Коли всі вийшли, залишивши Софію у вітальні, вона відкрила футляр. Скрипка Гварнері лежала в оксамиті, наче застигла коштовність. Софія торкнулася струн. Вони були холодними.

Вона почала грати тихо, майже пошепки. Це були уривки з Паганіні, які вона не грала роками — щось дике, італійське, сповнене пристрасті та болю. З кожною нотою вона відчувала, як стіни розкішного готелю розсуваються. Вона більше не була в Мілані. Вона була всюди — у кожному серці, яке колись відчувало тиск і хотіло кричати.

Раптом двері тихо відчинилися. Це був Данило. Він стояв у піжамі, тримаючи свого ведмедя, і слухав.

— Мамо, ти граєш сонечко? — запитав він.

Софія зупинила смичок і всміхнулася — вперше по-справжньому, з глибини душі. — Так, маленьке. Я граю сонечко, яке пробиває навіть найтовстіші гори.

Вона зрозуміла: сьогодні ввечері вона гратиме не для Лі, не проти Торна і навіть не для Марка. Вона гратиме для цього хлопчика, щоб він ніколи більше не чув тиші військових тунелів.

Весь день пройшов у підготовці, схожій на приготування до таємної операції. Андреас та люди Лі перевіряли периметр площі Дуомо. Марк займався технічними аспектами трансляції через децентралізовані сервери, щоб Торн не зміг заблокувати сигнал.

О сімнадцятій годині Софія була готова. На ній була проста вузька сукня з чорного шовку, волосся зібране в суворий вузол, жодних прикрас — тільки срібний блиск скрипки в руках.

— Час, — Марк підійшов до неї. Він був у простому пальті, намагаючись не привертати уваги. — Машини чекають знизу. Лі каже, що натовп уже починає збиратися. Відео спрацювало.

Софія глибоко вдихнула міланське повітря, яке тепер пахло кавою та тривогою. — Ходімо. Настав час розказати світу правду.