60

Гуркіт гелікоптера поступово змінився м’яким шелестом шин по вологому асфальту міланських проспектів. Місто зустріло їх не снігом, а тонкою завісою дощу, яка перетворювала вогні світлофорів на розмиті акварельні плями. Після стерильної білизни Альп та сірого бетону тунелів Мілан здавався надто яскравим, надто живим, майже вульгарним у своєму нічному блиску.

Чорний лімузин, наданий компанією «Orient Horizon», м’яко зупинився біля портика готелю Principe di Savoia. Софія відчула, як її тіло, що годинниами перебувало в напрузі, почало зрадницьки тремтіти. Це була реакція на тепло, що йшло від обігрівача салону, і на раптову тишу, яка запала, коли двигун вимкнувся.

— Ми на місці, — тихо промовив Марк. Він не поспішав виходити. Його рука все ще лежала на плечі Софії, і вона відчувала, як крізь тканину пальта передається його пульс — швидкий, але впевнений.

Данило прокинувся і тепер з цікавістю розглядав швейцарів у золочених лівреях. Для нього весь цей жах був лише дивною, дещо затягнутою пригодою. Хелена ж, навпаки, здавалася постарілою на десять років; вона міцно тримала свою сумку, наче в ній була схована вся її попередня реальність.

Готель зустрів їх запахом дорогого тютюну, воску та лілій. Пан Лі, який протягом усієї поїздки залишався втіленням ділової етики, швидко обмінявся кількома фразами з адміністратором. Жодних паспортів, жодних черг.

— Ваші апартаменти на п’ятому поверсі, — Лі повернувся до Марка та Софії, простягаючи дві магнітні картки. — На імена пана та пані Анджелі. Це документи прикриття, підготовлені заздалегідь. Вечерю подадуть у номер через п’ятнадцять хвилин. Відпочивайте. Завтра о десятій ранку ми маємо обговорити наступний етап.

— Дякую, Лі, — Марк коротко кивнув. — Ви зробили більше, ніж вимагав протокол.

— Я зробив те, що вимагав мій інтерес до вашого таланту, пані Софіє, — Лі ледь помітно вклонився і зник у ліфті, залишивши їх у супроводі безшумного персоналу.

Коли двері номера нарешті зачинилися за ними, Софія відчула, як її ноги стають ватяними. Апартаменти були величезними: високі стелі з ліпниною, важкі оксамитові штори кольору гнилої вишні, антикварні меблі, що виблискували під кришталевими люстрами. Це була ідеальна золота клітка.

Марк допоміг Хелені влаштувати Данила в окремій спальні. Коли він повернувся до вітальні, Софія стояла біля вікна, дивлячись на площу Республіки. Вона все ще тримала футляр зі скрипкою.

— Софі, поклади інструмент, — Марк підійшов ззаду і обережно зняв з її плечей пальто. — Ти в безпеці. Тут охорона на кожному поверсі. Торн не переступить цей поріг.

Софія повільно опустила футляр на диван, але не відкрила його. Вона обернулася до Марка. У м’якому світлі торшерів було видно кожну подряпину на його обличчі, кожну зморшку втоми навколо очей.

— Хто ми тепер, Марку? — її голос був ледь чутним. — «Пан та пані Анджелі»? Ми втікачі, які живуть у палаці за чужий кошт. Ти розумієш, що Лі не просто так прислав гелікоптер? Ми тепер належимо йому так само, як раніше належали Торну.

Марк підійшов до невеликого бару, налив у склянку трохи мінеральної води і простягнув їй. — Є одна різниця, Софі. Торн хотів володіти твоїм минулим і твоїм болем. Лі хоче володіти твоїм майбутнім. З інвестором можна домовитися. З рабовласником — ні.

Софія відпила води, відчуваючи, як холод розливається по стравоходу. — Ти бачив очі Наталії там, на дорозі? Вона не просто виконувала наказ. Вона була впевнена, що рятує мене. Вони справді вірять, що я — їхня власність, яку вкрали.

— Нехай вірять, — Марк зробив крок до неї, скорочуючи відстань до мінімуму. — Те, що ти зробила в тунелі... і там, в Айроло... ти розірвала не контракт. Ти розірвала ланцюг у своїй голові. Тепер ти граєш не для того, щоб виправдати чиїсь очікування. Ти граєш, щоб вижити.

Він простягнув руку і обережно торкнувся її щоки. Софія здригнулася, але не відсахнулася. Вона відчула неймовірну, майже нестерпну втому. Вся напруга останніх днів, від звільнення до втечі крізь гори, раптом обвалилася на неї.

— Я хочу змити з себе цей день, — прошепотіла вона. — Запах каменю, снігу... і страху.

— Йди, — Марк м’яко підштовхнув її до ванної кімнати. — Я замовлю вина. Нам обом треба трохи тепла, перш ніж ми зможемо думати про завтра.

Софія увійшла до ванної, де все було з мармуру та позолоти. Вона увімкнула воду, спостерігаючи, як пара заповнює простір. Коли вона зняла одяг і глянула на себе в дзеркало, вона побачила іншу жінку. Її плечі стали жорсткішими, погляд — глибшим. На ключиці все ще червонів слід від підборіддя скрипки — професійне тату, яке ніколи не зникне.

Вона занурилася в гарячу воду, заплющила очі і на мить їй здалося, що вона все ще чує гул гелікоптера. Але потім прийшла інша мелодія — тиха, італійська, сонячна. Вона знала: завтра вони вийдуть на вулиці Мілана. І це буде зовсім інша музика.

Тим часом у вітальні Марк стояв біля вікна, тримаючи телефон. На екрані миготіло повідомлення від Андреаса, який залишився в Локарно:

"Торн подав запит у швейцарську поліцію. Вони звинувачують тебе у викраденні дитини. Будь обережний. Італія може видати тебе, якщо справу політизують".

Марк видалив повідомлення. Він подивився на двері ванної, за якими була Софія, і в його очах спалахнув вогонь, якого раніше не було. Він знав, що їхній спокій триватиме лише кілька годин. Але ці години він збирався захищати ціною всього, що в нього залишилося.