59

Марк не вимикав двигун. Позашляховик тихо гарчав, готовий у будь-який момент рвонути вперед або назад, хоча відступати було нікуди — позаду залишалися лише кілометри темного граніту. Світло фар вихоплювало з напівтемряви фігуру Наталії. Вона виглядала дивно спокійною, майже статуарною на тлі легкого снігу, що опадав на її дороге кашемірове пальто.

— Вона чекала саме на резонанс, — промовив Андреас, голос якого тремтів від напруги. — Системи спостереження порталу подали сигнал тривоги, коли Софія почала грати. Вони не зламали код, Марку. Вони просто знали, де «зазвучить» гора.

Марк нічого не відповів. Його погляд був прикутий до людей, що повільно спускалися зі схилу. Їх було четверо. Вони не тримали в руках зброї, принаймні відкрито, але їхня виправка і те, як вони розосередилися, перекриваючи можливі шляхи для відступу пішки, говорили самі за себе.

— Пане Лі, — Софія обернулася до заднього сидіння. — Ваш дипломатичний імунітет працює лише на папері, чи ви можете щось зробити зараз?

Пан Лі, який до цього мовчав, немов розчиняючись у тіні салону, повільно поправив краватку. — Юридично, пані Софіє, ми на нейтральній смузі. Але в моєму портфелі є копія контракту, завірена цифровим підписом посольства КНР. У Швейцарії поважають приватну власність, але вони ще більше поважають великих інвесторів. Проте... — він глянув на Наталію, — боюся, ця жінка зараз керується не законами, а відчаєм. А відчай не читає контрактів.

Софія відчула, як рука Марка лягла на її зап’ястя. — Не виходь, — сказав він. Голос був низьким і твердим. — Я спробую протаранити їхню машину. Якщо пощастить, ми проскочимо на автобан до того, як вони оговтаються.

— Ні, Марку. Подивися на Данила.

Хлопчик уже не спав. Він сидів рівно, вчепившись рученятами в край крісла, і великими, наляканими очима дивився на чорну «Ауді». Софія знала цей погляд. Це був погляд дитини, чий світ щойно розколовся навпіл.

— Якщо ти почнеш таран, вони відкриють вогонь або спробують витягти нас силою. Він цього не забуде ніколи. Я закінчу це сама.

Вона повільно відстебнула пасок безпеки. Клацання механізму пролунало в салоні як затвор гвинтівки.

— Софіє, це самогубство! — Марк спробував її втримати, але вона м’яко вивільнила руку.

— Це не самогубство. Це сольний виступ, Марку. Ти ж сам казав — сцена стала більшою.

Вона відчинила дверцята. Холодне повітря Тічино було іншим — воно не кололо легені, як у Гларусі, а було важким від вологи та запаху хвої. Софія вийшла з машини, тримаючи скрипку в лівій руці, а смичок — у правій. Вона не взяла футляр. Інструмент був оголений, беззахисний і водночас небезпечний, як оголений дріт під напругою.

Наталія зробила кілька кроків назустріч. Коли вони зупинилися за п’ять метрів одна від одної, Софія побачила, що очі її колишньої подруги і менеджера набрякли від безсоння, а в кутиках губ застигла гірка складка.

— Ти все-таки зіграла свою «Безодню», — Наталія кивнула в бік тунелю. — Наші датчики вловили звук. Це було красиво, Софі. Навіть через монітор мого планшета це було... руйнівно.

— Чого ти хочеш, Наталіє? — Софія говорила спокійно, майже буденно, хоча серце калатало так, що відлунювало в пальцях.

— Еліас хоче, щоб ти повернулася. Він не гнівається, чесно. Він каже, що це було «необхідне емоційне потрясіння для твого творчого зростання». Він уже забронював «Альберт-хол» на наступний місяць. Ти просто маєш сісти в мою машину. Зараз.

— А Марк і Данило?

Наталія відвела погляд. Сніжинка впала їй на вію і повільно перетворилася на сльозу. — Марк... Марк порушив занадто багато правил. Він залишиться тут. Про Данила подбає лейбл. Ти знаєш, Еліас любить його як власного онука. Йому буде краще в Лондоні, ніж у бігах по італійських готелях.

Софія відчула, як усередині неї щось остаточно померло. Останній зв’язок із минулим, остання крапля поваги до жінки, яка колись допомагала їй обирати сукні для концертів.

— Ти сама віриш у те, що кажеш? — Софія підняла скрипку і приставила її до плеча. — Ти бачиш цих людей у лісі? Це твої нові «асистенти»? Хто вони, Наталіє? Юристи? Чи просто ті, хто прибирає за Еліасом бруд?

— Не роби цього, — Наталія зробила крок назад, побачивши, як смичок торкнувся струн. — Ми не хочемо сили.

— Ви вже використали силу, коли ввірвалися в мій дім, — Софія провела смичком по струні «Мі». Звук був тонким, як лезо бритви, він розрізав тишу Айроло, змусивши птахів на навколишніх ялинах злетіти в небо. — Ви використали силу, коли погрожували дитині Хелени. А тепер я покажу вам свою силу.

Вона почала грати. Це не була мелодія. Це була дика, атональна імпровізація, що імітувала звук сирени, скрегіт металу та крик. Софія вкладала в кожен рух свою лють, свою втому і свій абсолютний, кришталевий спокій.

Люди в уніформах завмерли. Вони були готові до бійки, до криків, до спроб втечі. Але вони не були готові до того, що жінка стоятиме посеред гірської дороги і гратиме музику, від якої холола кров.

Марк вийшов із машини і став біля дверцят, поклавши руку на дах. Він дивився на Софію і розумів, що в цей момент вона виграє час для чогось більшого.

Раптом у нічній тиші почувся інший звук. Це був гуркіт важкого гелікоптера, що наближався з боку Італії. Прожектор розрізав темряву, засліпивши Наталію та її людей.

— Що це? — крикнула Наталія, закриваючи очі рукою.

— Це — «Orient Horizon», — промовив пан Лі, виходячи з позашляховика. — Я ж казав вам, пані Наталіє, що ми не любимо чекати. Ми на італійській землі, і наш борт має дозвіл на посадку в цій зоні для евакуації персоналу.

Гелікоптер почав знижуватися, піднімаючи снігову бурю, яка остаточно дезорієнтувала людей Торна. Софія продовжувала грати, навіть коли вітер від гвинтів ледь не збивав її з ніг. Це був її тріумфальний марш у невідомість.

Марк підхопив її під лікоть і потягнув до гелікоптера, де вже відкривалися десантні двері.