58

Військовий тунель «Сен-Готард Юг» не був схожий на сучасні автомобільні траси. Тут не було яскравого неонового світла чи екстрених ніш через кожні сто метрів. Лише тьмяні, захищені залізними сітками лампи, що миготіли через рівні проміжки, створюючи ефект стробоскопа на капоті машини. Стіни були грубо висічені в граніті, і подекуди крізь них просочувалася вода, замерзаючи химерними льодовими сталактитами.

Марк вів машину зосереджено. Швидкість була невеликою — вузька бетонка, прокладена ще в середині минулого століття, не прощала помилок. Кожен звук двигуна тут множився на тисячу, перетворюючись на низьке рокотання, яке, здавалося, йшло від самої основи Альп.

— Знаєш, — тихо промовив Марк, не відриваючи погляду від плями світла фар, — я був тут лише раз, ще підлітком. Батько показував мені ці сховища як символ «швейцарського нейтралітету». Він казав, що справжня свобода — це мати власну гору, куди можна сховатися від усього світу.

Софія повернула до нього голову. У напівтемряві салону його профіль здавався висіченим із того ж граніту, що й стіни навколо. — Твій батько помилявся, Марку. Справжня свобода — це коли тобі не потрібно ховатися в горах. Коли ти можеш стояти на відкритій площі, і ніхто не може змусити тебе замовкнути.

Марк на мить відпустив одну руку від керма і потер обличчя. Втома почала проступати крізь адреналінову маску. — Можливо. Але поки що цей камінь — єдине, що захищає нас від юристів Торна. Андреасе, що кажуть датчики?

Андреас, який сидів ззаду, вдивляючись у екран свого спеціального пристрою, нахмурився. — Сигнал глушника Наталії зник, але це логічно — ми під шаром породи в півтора кілометра. Проте є інше... — він завагався. — Я бачу активність на виїзді з південного порталу в Айроло. Хтось намагається віддалено підключитися до системи керування воротами, через які ми маємо виїхати.

— Торн? — запитала Софія, відчуваючи, як холодний піт проступає на спині.

— Або його «консультанти». Вони розуміють, що ми не могли просто випаруватися. Якщо вони заблокують виїзд, ми опинимося в бетонній пастці без палива та тепла.

Марк різко перемкнув передачу. — Скільки нам залишилося до порталу?

— Сім кілометрів. Це хвилин п’ятнадцять цією дорогою.

Софія раптом відчула, як Данило на задньому сидінні занепокоївся. Він не прокинувся повністю, але почав метатися, видаючи тонкі, жалібні звуки. Його дитяча підсвідомість реагувала на тиск гори, на вібрацію машини, на тривогу дорослих.

— Тсс, маленьке, матуся тут, — Софія перехилилася через сидіння, торкаючись його теплої щічки. — Ми просто їдемо крізь чарівну печеру. Пам’ятаєш казку про гірського короля?

— Мамо, мені душно... — прошепотів Данило, не розплющуючи очей.

Цей шепіт ударив Софію сильніше за будь-які погрози Торна. Вона подивилася на Марка. У його очах вона побачила той самий страх — страх за сина, який став заручником їхньої війни.

— Марку, зупинись на мить, — раптом сказала вона.

— Що? Софіє, ми не маємо часу!

— Зупинись. Буквально на хвилину. Мені потрібно зробити щось. Резонанс.

Марк, хоч і не розумів, натиснув на гальма. Машина зупинилася посеред величезного розширення тунелю — колишнього артилерійського складу. Тиша, що запала після вимкнення двигуна, була настільки густою, що здавалося, її можна помацати руками.

Софія вийшла з машини. Повітря було крижаним і нерухомим. Вона відкрила футляр і дістала скрипку.

— Софі, що ти робиш? — Марк теж вийшов, тримаючи дверцята відчиненими. Андреас і Хелена спостерігали за ними з вікон, наче за якимось дивним ритуалом.

— Ця гора... вона має свою частоту, — Софія почала налаштовувати струни. — Якщо ми хочемо вийти звідси, ми повинні стати частиною цього каменю, а не його ворогами. І мені потрібно, щоб Данило почув не страх, а музику.

Вона підняла смичок. Тут, у закритому просторі з ідеальною, хоч і жорсткою акустикою, перший звук скрипки пролунав як грім. Вона грала просту, народну мелодію, яку колись чула в Карпатах, ще в дитинстві. Це була пісня про вітер і полонини — щось таке, що було непідвладне ніяким контрактам.

Звук відбивався від стін, повертався, нашаровувався сам на себе. Створювалося враження, що грає не одна скрипка, а цілий оркестр привидів. Марк стояв, притулившись до капота, і вперше за багато років він бачив Софію такою — беззахисною перед стихією, але сильнішою за неї.

Данило в машині затих. Його дихання стало рівним. Хелена перестала перебирати вервицю і просто дивилася в одну точку, загіпнотизована звуком.

Раптом Андреас вигукнув, дивлячись у планшет: — Марку! Софіє! Дивіться!

Коли Софія взяла останню, високу ноту, що вібрувала на межі людського слуху, на екрані Андреаса замиготів сигнал. — Частота вашої гри... вона створила резонанс, який на мить перевантажив систему моніторингу порталу. Я встиг вставити вірусний код у протокол відкриття воріт! У нас є вікно. Десять хвилин, поки система перезавантажується.

Софія опустила скрипку. Її обличчя було вологим від конденсату і сліз. — Тепер ми можемо їхати?

Марк підійшов до неї, взяв за плечі і на мить притулився лобом до її лоба. — Ти неймовірна. Ти щойно зламала військову систему безпеки музикою.

Вони швидко повернулися в салон. Машина знову рвонула вперед. Тепер це не була втеча — це був політ. Темрява тунелю почала розсіюватися, десь далеко попереду з’явилася слабка сіра цятка. Вихід.

Коли масивні ворота порталу в Айроло почали повільно розходитися в сторони, перед ними відкрилася зовсім інша картина. Замість білої бурі Гларуса тут був тихий, лагідний снігопад і вогні маленького італомовного містечка.

Але радість була передчасною. Прямо перед шлагбаумом, перекриваючи єдиний шлях до шосе, стояла та сама чорна «Ауді». Наталія стояла біля неї, прихилившись до капота. Вона тримала в руках термос, а її погляд був прикутий до воріт, що відчинялися.

Вона не виглядала здивованою. Вона знала, що вони вийдуть саме тут.