57

Позашляховик повільно виповз із гаража шале, розрізаючи густий, як кисіль, туман передніми фарами. Світло відбивалося від снігової стіни, засліплюючи, тому Марк їхав майже навпомацки. У салоні панувала дивна, наелектризована тиша. Данило, заколисаний гулом двигуна, знову заснув, притиснувши до обличчя край ковдри. Хелена сиділа поруч із ним, безперестанку перебираючи пальцями вервицю, її губи беззвучно ворушилися.

Софія дивилася у вікно. Скелі, що проносилися повз, здавалися в тумані велетенськими скам'янілими постатями. Вона відчувала під пальцями шорстку поверхню футляра скрипки. Після підписання контракту вона відчула не волю, а тягар — тепер вона була відповідальною за кожного, хто перебував у цій машині.

— Ти впевнений, що Сен-Готард відкритий? — запитала вона тихо, щоб не розбудити сина.

— Офіційно — ні, — відповів Марк, не відриваючи погляду від дороги. — Але Андреас має зв’язки з дорожньою службою в Андерматті. Нам дадуть коридор у десять хвилин, перш ніж вони остаточно закриють шлагбаум через снігопад. Якщо ми встигнемо, Торн залишиться по той бік гір. Він не ризикне летіти гвинтокрилом у таку видимість.

— А якщо він уже там? — Софія повернула голову до нього. — Марку, він знає тебе краще за всіх. Він знає, що ти не поїдеш очевидним шляхом.

Марк лише сильніше стиснув кермо. На його обличчі, підсвіченому синюватим світлом приладової панелі, проступили різкі зморшки втоми. — Тоді нам доведеться імпровізувати. Як у джазі, Софі. Ти ж завжди казала, що я занадто покладаюся на класичну структуру.

Дорога ставала дедалі крутішою. Машину почало підкидати на заметах, які ще не встигли розчистити. Сніг валив стіною, перетворюючи світ навколо на білу порожнечу. Софія раптом відчула напад клаустрофобії — гори, які раніше здавалися захистом, тепер стискалися навколо них, перетворюючи дорогу на довгий бетонний тунель без кінця.

Раптом телефон Андреаса, який сидів на задньому сидінні поруч із Хеленою, різко завібрував. Звук був настільки несподіваним, що Софія здригнулася.

— Це з Цюриха, — прошепотів Андреас, притиснувши трубку до вуха. За хвилину він зблід і подивився на Марка через дзеркало заднього виду. — Марку, вони вирахували машину. Не знаю як — можливо, GPS-маяк був встановлений ще на сервісі минулого тижня. Чорна «Ауді» пройшла через тунель Керенцерберг три хвилини тому. Вони йдуть за нами по п’ятах.

— Скільки їх? — коротко запитав Марк.

— Дві машини. Наталія в першій. І, кажуть, з ними хтось із британських юристів Торна. Вони хочуть перехопити нас до кордону з кантоном Тічино. Якщо ми перетнемо Сен-Готард, юрисдикція зміниться, і їм буде складніше діяти без міжнародного ордера.

Марк натиснув на газ. Двигун позашляховика видав потужний рик, і машину рвонуло вперед по слизькому покриттю. — Софіє, дістань планшет Лі. Нам треба змінити маршрут. Ми не підемо в тунель.

— Що? — Софія здивовано подивилася на нього. — Але через перевал зараз неможливо проїхати! Там три метри снігу!

— Саме тому вони не будуть там нас чекати. На старій дорозі є ділянка, яку використовують військові. Вона закрита для цивільних, але у Андреаса є коди від автоматичних воріт. Це ризик, Софі. Ми можемо застрягти і замерзнути там за годину. Але це єдиний шанс відірватися.

Софія подивилася на сина. Данило ворухнувся уві сні, на його обличчі з’явилася легка посмішка — можливо, йому снилося щось безпечне, щось із їхнього минулого життя. Вона знову глянула на Марка. У його очах була та сама відчайдушна рішучість, яка колись змусила її піти за ним у Лондоні.

— Роби це, — сказала вона. — Я краще замерзну в цих горах як вільна людина, ніж дозволю Наталії торкнутися моєї дитини.

Марк різко крутанув кермо праворуч, звертаючи з головного шосе на вузьку, ледь помітну стежку, що вела вгору, у саме серце бурі. Колеса почали буксувати в глибокому снігу, але повний привід витягував машину вгору, сантиметр за сантиметром.

Через п’ять хвилин підйому вони побачили масивні сталеві ворота, вмонтовані прямо в скелю. Андреас швидко набрав код на своєму пристрої. Зі скреготом, що розрізав тишу гір, ворота почали повільно відчинятися.

— Заїжджай! Швидше! — крикнув Андреас.

Щойно задня частина машини перетнула лінію воріт, Марк натиснув кнопку закриття. Сталеві плити зімкнулися, відрізаючи їх від зовнішнього світу. Тепер вони перебували в системі старих військових укріплень — лабіринті, про який знало небагато людей.

Марк вимкнув двигун. У тунелі запала абсолютна тиша, лише було чути, як остигає метал машини — тік, тік, тік.

— Ми виграли трохи часу, — Марк відкинувся на сидіння і заплющив очі на мить. — Вони вирішать, що ми поїхали в основний тунель, і застрягнуть у черзі на перевірці.

Софія відчула, як напруга трохи відпускає, але серце все ще калатало десь у горлі. Вона відкрила вікно. Повітря в тунелі пахло озоном і старим каменем.

— Марку, ти розумієш, що ми щойно зробили? — вона повернулася до нього. — Ми не просто втекли. Ми спалили всі мости. Назад шляху немає. Навіть якщо ми виживемо в цій поїздці — для Швейцарії та Британії ми тепер втікачі.

— Ми не втікачі, Софі, — Марк взяв її за руку, і цього разу вона не відсахнулася. — Ми — гастролери. Просто сцена стала трохи більшою, а правила — жорсткішими. Ти готова зіграти цей концерт?

Софія подивилася на свою скрипку в футлярі. Вона відчула, як усередині неї, серед цього холодного каменю та військової сталі, починає зароджуватися мелодія. Це не була «Елегія» і не «Поклик безодні». Це було щось нове — агресивне, ритмічне, сповнене волі до життя.

— Я готова, — відповіла вона. — Тільки пообіцяй мені одну річ.

— Яку?

— Коли ми виберемося звідси, я хочу першою зустріти Наталію. Не як жертва. Як та, хто диктує умови.

Марк всміхнувся — вперше за цей довгий ранок. Це була посмішка хижака, який щойно побачив свою здобич. — Домовилися. А тепер — тримайтеся. Попереду ще десять кілометрів підземного серпантину.