54

Гуркіт у двері повторився, цього разу супроводжуваний різким дзвоном у домофон. Марк жестом наказав Софії відійти від вікна. Він швидко підійшов до монітора служби безпеки біля входу. На екрані в синюватому світлі нічних камер було видно три фігури. У центрі стояла Наталія — її обличчя, зазвичай бездоганне, зараз виглядало спотвореним від люті та холоду. Поруч із нею стояли двоє чоловіків у куртках з емблемою приватної охоронної фірми, яку Торн наймав для «особливих доручень».

— Марку, відчиняй! — голос Наталії через динамік звучав хрипко. — Ми знаємо, що ви вдома. Ви порушили умови ексклюзивності. У мене є ордер на тимчасове вилучення цифрового обладнання та інструментів, що задіяні у підготовці турне. Не доводь до виклику поліції!

— Ордер? — Марк натиснув кнопку відповіді, і його голос пролунав надворі спокійно та зневажливо. — Наталіє, ти в Швейцарії, а не в лондонському сіті. Приватна охорона не має права переступати поріг мого дому без судового пристава та поліції кантону. Твій «папірець» тут вартий не більше, ніж серветка з бару.

— Марку, не грайся з вогнем, — Наталія зробила крок ближче до камери. — Еліас знає про трансляцію для Пекіна. Ви намагалися продати те, що йому належить. Якщо ви не віддасте носії добровільно, ми заблокуємо всі ваші рахунки протягом години. Ви не зможете навіть купити квиток на трамвай, не те що втекти.

Софія підійшла до Марка, тримаючи скрипку так міцно, наче це була її єдина зброя. — Вона хоче інструмент, Марку. Вона знає, що без цієї скрипки я — ніхто для китайців.

— Вона його не отримає, — прошепотів він їй, а потім знову звернувся до мікрофона. — Поліція вже в дорозі, Наталіє. Я раджу вам забратися з моєї приватної території до того, як вони приїдуть.

На екрані було видно, як один із охоронців дістав щось із сумки — важкий інструмент для розкриття замків. Вони не збиралися чекати. Торн дав їм карт-бланш.

— Софіє, бігом наверх до Хелени, — Марк різко повернувся до неї. — Беріть Данила. У гаражі є мій старий позашляховик, він не підключений до загальної системи GPS вілли. Андреас чекає біля чорного виходу з саду, він прорізав отвір у огорожі з боку лісу.

— А ти? Я не залишу тебе тут одного з ними! — Софія вхопила його за руку.

— Я затримаю їх у холі. Якщо вони побачать, що я тут, вони не одразу кинуться шукати вас. Моя мета — виграти вам десять хвилин. Софіє, це не обговорюється! — він майже виштовхнув її до сходів. — Рятуй сина і скрипку. Це все, що має значення.

Софія кинулася вгору, перестрибуючи через сходинки. У дитячій Хелена вже одягала сонного Данила. Хлопчик не плакав, він лише злякано дивився на матір своїми величезними очима.

— Мамо, ми кудись їдемо? — прошепотів він. — Так, маленьке, у нас нічна подорож. Як у твоїх книжках про піратів, — Софія намагалася, щоб її голос не тремтів.

Вона схопила рюкзак з документами та грошима, який вони з Марком приготували ще вночі, і футляр зі скрипкою. У цей момент знизу почувся звук розбитого скла — охоронці вибили бічне вікно тераси.

— Швидко! — Софія штовхнула Хелену до запасної драбини, що вела до внутрішнього двору.

Вони спускалися в повній темряві. Холодне нічне повітря Кюснахта обпекло легені. Софія чула крики Марка в домі — він щось голосно доводив Наталії, провокуючи її на суперечку, відволікаючи увагу на себе.

Вони бігли через сад, оминаючи підстрижені кущі, що в темряві здавалися хижими звірами. Біля самої огорожі, прихований густими ялинами, справді чекав Андреас. Він підняв секцію сітки, звільняючи шлях.

— Сюди! Швидше! — прошепотів він, підхоплюючи Данила.

Софія на мить озирнулася на дім. У вікнах вітальні миготіли ліхтарики. Вона побачила силует Марка — він стояв посеред кімнати, заступивши дорогу Наталії. У ту саму мить один із охоронців замахнувся...

— Софіє, йдемо! — Андреас смикнув її за рукав. — Марк знає, що робить. Якщо ви не поїдете зараз, усе це було марно!

Вона залізла в машину — непоказний сірий фургон Андреаса. Щойно двері зачинилися, він рвонув з місця, вимикаючи фари і рухаючись лісовою стежкою, яка вела в бік траси на Цуг.

Софія притисла футляр до грудей. Її серце калатало так, що здавалося, воно розіб’є ребра. Вона дивилася на Данила, який заснув на руках у Хелени, і розуміла: їхнє життя в Швейцарії закінчилося. Фортеця пала. Попереду була лише невідомість і холодна лють, яка тепер стала її єдиним паливом.

— Куди ми їдемо? — запитала вона, коли вони нарешті виїхали на шосе.

— В аеропорт? — запитала Хелена тремтячим голосом.

— Ні, — Андреас нарешті ввімкнув фари. — В аеропорту їх чекає Наталія. Ми їдемо в гори. У нас є двадцять чотири години, щоб підписати контракт із китайцями, поки Торн не оголосив вас у міжнародний розшук.

Софія подивилася у вікно. Десь там, позаду, Марк залишився один проти машини Торна. Вона відкрила футляр, торкнулася срібних струн і прошепотіла: — Ми ще зіграємо нашу фінальну партію, Еліасе. Але тепер ти почуєш її лише в пеклі.