53

Дім зустрів їх затишком, який тепер здавався крихким, наче перший лід на озері. Поки Софія притискала до себе Данила, намагаючись змити з себе холод коридорів Академії його теплими обіймами, Марк не гаяв ні хвилини. Він пройшов до вітальні, яка на найближчі години мала стати їхнім полем бою.

— Хелено, погодуйте хлопчика і займіть його в ігровій на другому поверсі, — розпорядився Марк, знімаючи піджак і засучуючи рукави сорочки. — Нам із Софією потрібна повна тиша внизу. Що б не відбувалося, не спускайтеся, поки я не покличу.

Софія опустила сина на підлогу, провівши рукою по його волоссю. — Йди, сонечко, мамі треба трохи попрацювати.

Коли дитячий тупіт затих на сходах, Софія обернулася до Марка. Він уже розсував важкі штори, впускаючи в кімнату сіре денне світло, яке поступово переходило в передчасні сутінки.

— Ти серйозно налаштований на «Поклик безодні»? — запитала вона, підходячи до свого робочого столу, де лежав футляр.

— Це єдина річ, яку Торн не зможе заблокувати як «власність лейбла», бо він її ніколи не чув у фінальній версії, — Марк дістав з-за дивана чорні кейси з аудіообладнанням, які Андреас таємно завіз раніше. — Китайці хочуть бачити ексклюзив. Вони хочуть знати, що Alma Nova належить не Торну, а самій собі.

Софія сіла за стіл. Її руки все ще трохи тремтіли після розмови з Вебером, але щойно вона торкнулася скрипки, пальці набули звичної впевненості. Вона взяла паперову упаковку зі срібними струнами.

— Срібло дасть той металевий, холодний відтінок, який нам потрібен для «Безодні», — прокоментувала вона, акуратно витягуючи стару струну «Мі». — Вона має звучити як крик, а не як молитва.

Марк зупинився, спостерігаючи за її рухами. У напівтемряві вітальні Софія виглядала як жриця, що готує ритуальну зброю. Кожен поворот кілка, кожен обережний розтяг струни супроводжувався тихим, напруженим звуком.

— Я встановлю камери так, щоб вони бачили лише нас і рояль, — Марк почав налаштовувати штативи. — Ніяких зайвих деталей інтер’єру. Для них ми маємо бути двома митцями в позачасовому просторі. Андреас відкриє зашифрований шлюз о шостій за цюрихським часом. Це якраз північ у Пекіні — час для тих, хто не спить і приймає великі рішення.

Години очікування тяглися, як густа смола. Софія не виходила з вітальні. Вона розігрувалася, видобуваючи з нових струн різкі, майже болючі звуки. Марк сидів за ноутбуком, його обличчя підсвічувалося синім екраном — він перевіряв безпеку каналу.

— Софіє, — покликав він, коли за вікном остаточно стемніло. — Андреас каже, що Наталія намагалася вийти на зв’язок із його офісом. Вона підозрює, що ми щось готуємо. Нам треба поспішати.

Софія встала, розправила плечі. Вона змінила сукню на чорний, строгий костюм — нічого зайвого, лише вона та інструмент. — Я готова. Я гратиму так, ніби це мій останній виступ у житті.

— Ні, — Марк підійшов до неї і торкнувся її підборіддя, змушуючи подивитися в очі. — Грай так, ніби це твій перший крок до справжньої свободи.

Він сів за рояль, натиснув кілька клавіш, перевіряючи звук. Ноутбук на журнальному столику блимнув зеленим — з’єднання встановлено. На екрані з’явилися три темні вікна без зображень, лише ідентифікатори «Investor 1», «Investor 2», «Investor 3».

— Сигнал пішов, — прошепотів Марк.

Софія підняла скрипку. У цей момент вона забула про звільнення, про Вебера, про Торна. Вона бачила лише пальці Марка, які завмерли над клавішами. Він натиснув першу ноту — глибоку, тривожну, як гул самої землі.

«Поклик безодні» почався не з мелодії, а з ритму — рваного, як пульс людини в стані паніки. Скрипка Софії вступила різко, прорізаючи тишу вілли срібним лезом. Це був дует-бій. Рояль намагався затягнути її в глибину, скрипка виривалася вгору, на високі, майже неможливі регістри.

У чаті під трансляцією почали швидко миготіти ієрогліфи. Вони не розуміли мови, але відчували енергію. Це була музика, яку неможливо купити — її можна було тільки прожити.

Саме в той момент, коли мелодія досягла свого піку, Софія почула звук, який не належав до їхнього твору. Це було далеке, але виразне виття сирени, що наближалася до їхньої вулиці.

Марк не зупинився. Його очі горіли рішучістю. Він кивнув Софії: «Продовжуй». Вони догравали фінальні такти, коли світло фар від автомобіля, що різко зупинився біля воріт, прорізало штори вітальні.

Софія завершила останню ноту довгим, тонким звуком, що перейшов у тишу. Марк різко закрив з’єднання.

— Вони бачили це, — видихнув він. — Вони встигли.

У двері будинку почали гупати. Гучно, без перерви. Це був не візит ввічливості. Софія опустила скрипку, відчуваючи, як адреналін випаровується, залишаючи місце холодному усвідомленню: фортеця впала.

— Марку, вони тут, — прошепотіла вона.

— Знаю, — він встав, закриваючи ноутбук і ховаючи його за спину. — Але ми вже зробили свій хід. Тепер нехай спробують нас наздогнати.