52

Сріблястий автомобіль плавно виїхав на озерне шосе, що з’єднувало центр Цюриха з Кюснахтом. Софія сиділа на пасажирському сидінні, відкинувши голову на підголівник. Її очі були заплющені, але повіки здригалися від яскравого денного світла, яке тепер здавалося їй ворожим.

Марк вів машину мовчки. Він відчував її стан кожною клітинкою тіла. Його рука лежала на важелі перемикання швидкостей, зовсім поруч із коліном Софії, але він не наважувався торкнутися її. Зараз вона була схожа на кришталеву вазу, яка вкрилася мережею мікротріщин після удару — один необережний жест міг розбити її вщент.

За вікном миготіло озеро. Сьогодні воно було не блакитним, а якимось сталевим, важким, наче ввібрало в себе весь свинець цюрихського неба.

— Ти трималася неймовірно, — нарешті тихо промовив Марк, не відриваючи погляду від дороги. — Те, як ти поставила Вебера на місце... Софіє, це було сильніше за будь-який концерт.

— Я просто хотіла, щоб це закінчилося, Марку, — вона не розплющила очей, і її голос звучав глухо, наче здалеку. — Я дивилася на Шмідта і бачила в ньому себе через двадцять років. Зламану, викинуту на узбіччя через чиїсь ігри. Я не могла дозволити йому зникнути разом зі мною.

Марк стиснув кермо міцніше. — Ти не зникла. Ти просто вийшла з гри, де правила писав Торн. Тепер ми почнемо свою.

— Свою? — Софія нарешті повернула голову до нього. У її погляді була гірка іронія. — Марку, я щойно власноруч підписала наказ про своє безробіття. У Швейцарії я тепер ніхто. Просто додаток до твого скандального імені. Без Академії у мене немає офіційного статусу, немає права на викладання...

— У тебе є ім’я, яке Торн намагається купити за мільйони, — перебив її Марк, і в його голосі знову з’явився той самий сталевий відблиск, який колись підкорив Лондон. — Ми їдемо додому не для того, щоб ховатися. Ми їдемо туди, щоб змінити стратегію.

Машина проїхала повз знайому кав’ярню, де вони ще тиждень тому сміялися, обговорюючи перший виступ Софії. Тепер це здавалося подією з іншого життя. Софія дивилася на перехожих — спокійних швейцарців, які вигулювали собак або поспішали на обід. Вона заздрила їхній звичайності.

— Ти справді віриш, що китайці підуть проти Торна? — запитала вона після довгої паузи.

— Вони не підуть «проти». Вони підуть за вигодою. Еліас обіцяв їм «пару в кризі», яку він контролює на сто відсотків. Якщо вони побачать, що ми контролюємо себе самі — вони змінять сторону. Інвестори люблять силу, Софіє. А те, що ти зробила в Академії — це і була чиста, нерозбавлена сила.

Вони в’їхали в Кюснахт. Дорога звузилася, петляючи між високими парканами вілл. Тут панував особливий затишок, який зараз здавався Софії пасткою. Кожен кущ, кожен поворот нагадував їй про те, що вона намагалася тут сховатися. І не змогла.

Коли вони зупинилися біля своїх воріт, Марк нарешті вимкнув двигун. Тиша, що запала в салоні, була густою і важкою.

— Знаєш, про що я думала, поки писала ту заяву? — Софія подивилася на їхній дім, де у вікні другого поверху мигнула фіранка — певно, Хелена виглядала їх. — Я думала про те, що тепер я вільна. По-справжньому. Мені більше нема чого втрачати, крім тебе і Данила. А коли людині нема чого втрачати...

— Вона стає непереможною, — договорив за неї Марк. Він потягнувся і нарешті накрив її долоню своєю. — Ходімо в дім. Нам треба підготувати студію.

Вони вийшли з машини. Повітря біля озера було прохолодним і пахло вологою деревиною. Софія взяла свій футляр із заднього сидіння. Вона відчувала, як усередині неї, на місці випаленої болем порожнечі, починає зароджуватися щось нове. Це не була радість. Це була холодна готовність до останнього акту.

— Марку, — гукнула вона його вже біля самих дверей. Він обернувся. — Коли ми почнемо запис для китайців... я хочу грати «Поклик безодні».

Марк завмер на мить, потім повільно кивнув. — Це небезпечно. Торн вважає цю річ своєю власністю. — Саме тому ми її зіграємо. Це буде наш перший постріл.

Вони переступили поріг дому. Данило вже біг до них коридором, його тупіт маленьких ніжок був найсолодшою музикою, яку Софія чула за весь цей жахливий ранок. Вона підхопила сина на руки, вдихаючи його запах, і вперше за день відчула, що вона вдома. Але тепер цей дім був не просто схованкою. Він був фортецею, де вони збиралися викувати свою нову долю.