49

Дорога до Кюснахта пролягала вздовж берега, де темна вода озера здавалася густою та непроникною, наче розплавлений свинець. У салоні автомобіля панувала тиша, але це була не та гнітюча тиша, що розділяла їх роками. Це було мовчання двох бійців, які щойно вийшли з запеклого бою.

Марк не відпускав руки Софії. Він відчував, як дрібне тремтіння в її пальцях поступово вщухає, змінюючись важким заціпенінням. Коли вони в’їхали на територію вілли, світло фар на мить вихопило з темряви силуети дерев у саду. Все виглядало так само, як і кілька годин тому, але для них цей дім уже змінив свій статус. Він перестав бути просто фортецею — тепер це був штаб.

Вони увійшли в дім майже навшпиньки. Хелена зустріла їх у передпокої. Її очі були червоними — вона явно не знаходила собі місця весь вечір. — Він спить, — пошепки сказала вона, забираючи пальто Софії. — Все спокійно. Ніхто не дзвонив, нічого не відбувалося.

Софія лише кивнула, не в силах вимовити ні слова. Вона одразу попрямувала на другий поверх, у дитячу. Марк ішов слідом. Вони зупинилися біля ліжка Данила, дивлячись на його розмірене дихання. Саме в цей момент, дивлячись на сина, Марк відчув, як накочує справжня втома — не фізична, а та, що випалює душу.

— Ми купили йому безпеку за ціну нашої свободи, Софіє, — прошепотів він, коли вони вийшли в коридор.

— Ми купили йому батька і матір, які не ховаються, — відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі. — Це дорожче за будь-який контракт.

Вони спустилися вниз, до вітальні. Марк налив два келихи води — алкоголь зараз здавався йому зайвим, він хотів відчувати кожен нерв. Він підійшов до робочого столу і дістав той самий старий срібний ключ від лондонської квартири, який зберігав усі ці роки.

— Ти пам'ятаєш, що я сказав тобі, коли давав цей ключ? — запитав він, крутячи його в руках під світлом єдиної ввімкненої лампи. — Я сказав, що це ключ від нашої спільної музики. Сьогодні я зрозумів: Торн не зможе забрати її в нас, навіть якщо ми підпишемо тисячу контрактів.

Софія сіла поруч на диван, її чорна сукня оксамитом розлилася по сидінню. — Він вимагатиме двадцять ідеальних концертів. Це означає, що нам доведеться бути разом щодня. Репетиції, перельоти, готелі. Ти готовий до того, що Наталія буде дихати нам у спину?

— Я готовий до всього, поки ти поруч на сцені, — Марк сів поруч, обережно прибираючи пасмо волосся з її обличчя. — Софіє, я знаю, що ти пожертвувала своїм спокоєм в Академії заради цього. Шмідт… я спробую залагодити це через свої канали.

Вони просиділи так до самого світанку, майже не розмовляючи, просто відчуваючи тепло одне одного. Темрява поступово змінювалася сірими сутінками, а потім — тим самим молочним туманом, що почав підніматися з озера.

І ось тоді, коли сонце ледь торкнулося горизонту, ілюзія тиші була розірвана. Звук гравію під колесами автомобіля на під'їзній доріжці змусив їх обох підскочити.

— Це вона, — Марк глянув на годинник. — Дев'ята ранку. Торн не дав нам навіть десяти годин, щоб прийти до тями.

Двері вілли відчинилися. Наталія увійшла так, ніби вона ніколи й не йшла з їхнього життя. Її обличчя було блідим, під очима залягли глибокі тіні, але вона трималася зі своєю звичною, хоч і надламаною, професійністю.

— Графік репетицій, — коротко кинула вона, кладучи блакитну теку на стіл біля склянки води. — Перша — через дві години в Оперному театрі. Еліас чекає на звіт про перші п'ять партитур уже до вечора.

Софія подивилася на теку, потім на Наталію. Вона побачила, що руки Наталії тремтять не менше, ніж її власні вчора в ресторані. — Ти тепер частина цього «контракту», Наталіє? — запитала Софія з присмаком гіркоти.

— Я та, хто має зробити так, щоб ви не зірвалися, — Наталія нарешті підняла погляд. — Бо якщо ви впадете, я буду першою, кого Торн розчавить замість вас.

Марк підійшов до столу і взяв теку. — Ми будемо вчасно. Але запам’ятай: у цьому домі ми — батьки Данила, а не твої підлеглі. На вихід.

Коли Наталія пішла, Софія підійшла до вікна. Туман почав розсіюватися, відкриваючи вид на спокійне озеро. Але вона знала: десь там, за горизонтом, уже збирається буря їхнього світового турне.

— Давай грати, Марку, — сказала вона, не повертаючись. — Якщо це єдиний спосіб вижити — ми зіграємо так, як ніхто до нас.