47

Ранок понеділка в Кюснахті видався неприродно яскравим. Сонце, що відбивалося від сталевої поверхні озера, било в панорамні вікна вілли, наче прожектор, що намагався висвітлити кожен куток їхнього нового життя. Але всередині панувала атмосфера облогової вежі.

Марк не з’являвся на сніданок. Він провів останні три години в кабінеті, розмовляючи з Лондоном через зашифровані канали. Софія чула лише уривки його фраз: «швейцарська юрисдикція», «публічна оферта», «незворотні репутаційні втрати». Його голос звучав сухо, без тіні емоцій — так звучить людина, яка прораховує кроки на мінному полі.

Софія ж взяла на себе найважче — удаваний спокій перед Данилом. Вона допомагала синові збирати конструктор на підлозі вітальні, але її пальці щоразу здригалися, коли хлопчик імітував звук літака. Кожен шум за вікном — проїжджаючий велосипед чи шелест листя — змушував її серце завмирати.

— Мамо, а чому тато сьогодні такий серйозний? — раптом запитав Данило, піднявши на неї свої великі, занадто проникливі очі. — Він знову збирається на гастролі?

Софія зглотнула клубок у горлі. Вона присіла поруч і обережно поправила його волосся. — Ні, сонечко. Тато просто готується до дуже важливого виступу. Такого, де не грають на гітарі, а домовляються про те, щоб у нас завжди було тихо і спокійно.

— Як у тій пісні про мишку? — хлопчик усміхнувся, і ця щира усмішка стала для Софії найболючішим ударом. — Саме так. Щоб мишка могла спати спокійно.

Обід пройшов у напруженому мовчанні. Марк нарешті вийшов із кабінету, але його погляд був спрямований кудись крізь стіни. Він ледь торкнувся їжі, постійно перевіряючи годинник. О п'ятій вечора до вілли під'їхав непримітний сріблястий автомобіль. Це був не їхній водій — Марк замовив машину через приватну охоронну фірму Цюриха.

— Пора, — сказав він, підходячи до Софії.

Вона вже була готова. На ній була та сама чорна сукня з «Baur au Lac» — її броня. Вона навмисно не одягла жодних прикрас, крім тонкого золотого ланцюжка, який Марк подарував їй ще в Лондоні. Це був символ їхнього минулого, яке вони сьогодні мали або відвоювати, або остаточно поховати.

— Хелено, — Марк звернувся до няні, яка стояла в передпокої, притиснувши руки до грудей. — Ви знаєте, що робити. Ніхто, крім нас, не переступає поріг. Навіть якщо це будуть люди у формі або з квітами. Камери виведені на мій телефон. Якщо я не відповім на дзвінок протягом десяти секунд — тиснете тривожну кнопку.

Хелена лише кивнула, її обличчя було блідим. Вона розуміла, що це не просто запобіжні заходи. Це була війна.

Коли вони сіли в машину, Марк взяв Софію за руку. Його долоня була холодною, але хватка — залізною. — Торн призначив зустріч у «Kronenhalle», — промовив він, коли машина рушила в бік центру Цюриха. — Це старий ресторан, де колись обідали Джойс і Пікассо. Він любить такі місця — де стіни дихають історією і чужими секретами. Там неможливо влаштувати скандал. Тільки вишукана психологічна дуель.

— Що він хоче почути від нас першим? — запитала Софія, дивлячись, як повз пропливають доглянуті будиночки Золотого берега.

— Він чекає нашої покірності. Він впевнений, що фотографія Данила зламала нас. Він думає, що ми прийдемо благати про милість. Але ми дамо йому дещо інше. Ми дамо йому контракт, який він не зможе підписати, але й не зможе відхилити.

Софія відчула, як у сумочці лежить маленький диктофон, який Марк просив її взяти. Це було незаконно в Швейцарії — записувати розмову без згоди, але Марк сказав: «Торн не живе за законами юрисдикцій. Йому плювати на суди, але йому не плювати на свою репутацію серед китайських інвесторів. Цей запис — наша страховка».

Машина в’їхала в центр міста. Цюрих вечірній виглядав святково: вогні магазинів на Банхофштрассе, натовпи туристів біля озера. Ніхто з цих людей не здогадувався, що за склом цього сріблястого авто вирішується доля сім’ї, яка щойно знайшла шлях одне до одного.

Коли вони зупинилися біля важких дерев’яних дверей «Kronenhalle», Марк на мить затримав Софію. — Що б він не говорив про Лондон... що б не згадував про мого батька чи Наталію — не здригнись. Пам’ятай: ти — Alma Nova. Ти щойно підкорила Цюрих своєю скрипкою. Він боїться твого таланту більше, ніж моїх боргів. Бо талант неможливо конфіскувати.

Софія глибоко вдихнула повітря, просякнуте запахом дорогого парфуму та старого міста. — Я готова, Марку. Давай закінчимо це.

Швейцар у лівреї відчинив перед ними двері. Усередині панувала напівтемрява, запах червоного вина та вишуканих страв. Офіціант у білих рукавичках схилив голову. — Пан Волинський? Пані Альмо? Прошу за мною. Пан Торн уже чекає у приватному кабінеті.

Кожен крок по м’якому килиму віддавався в скронях Софії ритмом серця. Вони йшли повз картини Шагала та Міро, що висіли на стінах, але зараз ці шедеври здавалися лише свідками майбутньої розправи.

Двері кабінету в кінці залу відчинилися. Усередині, за круглим столом, заставленим кришталем, сидів чоловік у сірому костюмі. Той самий. Еліас Торн. Поруч із ним, стискаючи келих вина, сиділа Наталія. Вона виглядала розбитою, її погляд метнувся до Софії і миттєво опустився донизу.

Торн підвівся. На його обличчі не було ні люті, ні тріумфу. Тільки ввічлива, майже батьківська посмішка, від якої Софії захотілося кричати.

— Марку. Софіє. Яке щастя, що ви знайшли час для старого друга, — промовив він низьким, оксамитовим голосом. — Присідайте. Вечеря обіцяє бути незабутньою.