44

П’ятниця в Цюриху почалася з низького затяжного неба, яке, здавалося, от-от торкнеться шпилів Гроссмюнстера. У Кюснахті повітря було вологим і нерухомим. Софія прокинулася ще до світанку, але не від звуку будильника, а від передчуття, яке вона не могла ідентифікувати — щось середнє між нудотою та адреналіновим тремором.

Марк не спав усю ніч. Вона бачила смужку світла під дверима його студії. Коли він нарешті вийшов — розхристаний, із червоними від напруги очима, — він виглядав як людина, що готується до останнього штурму.

— Адвокати кажуть, що Наталія вже забронювала зал у «Baur au Lac» на першу годину дня, — промовив він, важко опускаючись на стілець біля кухонного острова. — Вона запросила не просто пресу, Софіє. Вона запросила представників «Sony Classical» та британських таблоїдів. Це не просто плітки. Це професійне вбивство.

Софія повільно налила йому воду. Її руки були напрочуд спокійними, хоча всередині все кричало. — Вона хоче виставити тебе маніпулятором, який вкрав дитину заради податкових пільг у Британії. Це її старий сценарій, Марку. Вона завжди любила змішувати мистецтво з брудними цифрами.

— Я поїду туди сам, — Марк різко підвівся, ледь не перекинувши склянку. — Я просто не дам їй відкрити рота.

— І що ти зробиш? — Софія підійшла ближче, змушуючи його зупинитися. — Спробуєш перекричати її перед камерами? Це лише підтвердить її слова про твою некерованість. Наталія — майстер провокацій. Вона чекає від тебе саме цього «Вогню». Але вона не чекає на мене.

Марк завмер. Його погляд зустрівся з її — холодним, зосередженим, професійним. — Софіє, це небезпечно. Вона розірве тебе запитаннями про те, чому ти втекла з Лондона чотири роки тому. Ти готова знову пройти через це публічне приниження?

— Я вже не та дівчинка, яка тікала з однією валізою, Марку. Я — Alma Nova. І сьогодні я згадаю, що це означає.

...Готель «Baur au Lac» зустрів їх затишною розкішшю, яка зазвичай заколисує, але сьогодні вона здавалася декорацією до трилера. Марк залишився в машині за квартал від готелю — це було частиною їхнього плану. Він мав з'явитися лише тоді, коли «пил осяде».

Софія увійшла через головний хол. На ній була строга чорна сукня-футляр і довге пальто, яке робило її схожою на тінь. У руках — незмінний футляр. Вона відчувала на собі погляди персоналу, але йшла прямо, карбуючи кожен крок.

Конференц-зал «Le Petit Palais» був переповнений. Запахи кави та дорогого парфуму змішувалися з гарячим повітрям від софітів. Наталія вже була на сцені. У білому костюмі, з бездоганною укладкою, вона виглядала як янгол-месник. Перед нею лежала товста тека — та сама «зброя», про яку попереджав Андреас.

— ...Я маю копії банківських переказів, які підтверджують, що пан Волинський фінансував переїзд пані Альмо до Швейцарії через офшорні рахунки, — голос Наталії лився з колонок, солодкий і отруйний. — Це була угода. Він купував її мовчання і право використовувати дитину для...

Двері залу розчинилися з сухим клацанням. Софія не стала чекати завершення фрази. Вона пройшла центром залу, і шепіт журналістів накочувався хвилею за її спиною. Наталія замовкла на півслові, її пальці міцно вчепилися в край трибуни.

— Ви помилилися з тональністю, Наталіє, — промовила Софія, підходячи до сцени. Її голос був посилений тишею, що запала в залі. — Ви говорите про цифри там, де потрібно говорити про долі.

— Софіє? Яке дивовижне доповнення до шоу, — Наталія швидко оговталася, її обличчя знову стало маскою впевненості. — Можливо, ти хочеш підтвердити суму, яку він тобі виплатив?

Замість відповіді Софія піднялася на сцену. Вона поставила футляр на стіл поруч із мікрофоном Наталії. Журналісти затамували подих. Андреас, який за домовленістю вже чекав у кутку залу, тихо виніс стілець і віолончель.

— Я не буду з вами сперечатися, — сказала Софія, дивлячись прямо в об'єктив центральної камери. — Ви хочете знати, чому я тут? Чому Марк Волинський у моєму домі? Я не дам вам інтерв'ю. Я дам вам дещо цінніше.

Вона вийняла скрипку. В залі стало так тихо, що було чути шурхіт шовку її сукні. Це був величезний ризик. Якщо її пальці здригнуться — Наталія переможе. Але як тільки смичок торкнувся струни, світ навколо зник.

Вона грала ту саму тему, яку вони репетирували в Академії — «Adagio di Rimorso». Але тепер у ній не було болю Софії. У ній було каяття Марка. Вона грала за нього. Вона перекладала його грубу чоловічу провину на мову чистого срібного звуку. Андреас підхопив її, створюючи глибоку, вібруючу основу.

Журналісти, які прийшли за брудом, раптом виявили, що в них мокріють очі. Музика розмивала всі логічні докази Наталії. Було неможливо вірити в «махінації», коли скрипка плакала про любов і втрату.

Наталія стояла поруч, і її білий костюм тепер здавався лікарняним халатом. Вона програвала. Вона бачила, як увага преси перемикається з її паперів на профіль Софії.

Коли остання нота розтанула в повітрі, Софія не стала чекати питань. Вона швидко склала інструмент. — Це єдиний документ, який має значення, — кинула вона в зал і пішла до виходу.

Але на самому порозі її зупинив не журналіст. З першого ряду підвівся чоловік, якого вона не помітила раніше. Високий, у бездоганному сірому костюмі, з очима кольору цюрихської сталі. Він не аплодував. Він просто дивився на неї, наче вивчав рідкісний експонат у музеї.

— Видатне виконання, пані Альмо, — промовив він низьким голосом, коли вона проходила повз. — Шкода, що музика не може оплатити старі борги. Але вона точно робить їх дорожчими.

Софія не зупинилася, але серце пропустило удар. Вона вийшла на вулицю, де її вже чекав Марк. Він обійняв її, і вона відчула, як він тремтить. — Ти це зробила... Боже, Софіє, ти їх знищила.

— Марку, — вона відсторонилася, дивлячись на нього з тривогою. — Хто той чоловік у сірому? Він сидів у першому ряду.

Марк глянув через її плече на двері готелю. Його обличчя вмить зблідло. Поруч із готелем повільно рушила та сама чорна машина, яку вони бачили в Кюснахті. — Це Еліас Торн, — прошепотів Марк. — Мій колишній «благодійник» з Лондона. Якщо він тут... значить, Наталія була лише аперитивом.