40

Вівторок зустрів їх дощем — тим самим дрібним цюрихським дощем, який робить бруківку схожою на дзеркало. Малий зал Академії музики був порожнім. Високі вікна відбивали сіре небо, а запах каніфолі та старого дерева створював атмосферу святилища, куди не було доступу стороннім.

Андреас, який погодився на партію віолончелі, уже налаштовував інструмент. Він кивнув Марку з обережною повагою. Професіонали відчувають зміну в колегах без слів: Марк більше не випромінював ту хаотичну енергію, яка колись лякала академічних музикантів. Зараз він був зібраним і зосередженим.

Софія дістала свою скрипку. Її пальці звично торкнулися струн, але серце билося неритмічно. Вона знала: зараз відбудеться не просто репетиція. Це був момент, коли вони з Марком мали знову оголити душі через звук.

Марк сів за рояль. Він не дивився в ноти — він знав кожну крапку цієї партитури напам'ять, адже вона була написана кров'ю його сумління.

— Почнемо з другої частини, — тихо сказав він. — Там, де діалог скрипки та фортепіано стає... чесним.

Перші акорди рояля прозвучали глухо, наче кроки в тумані. А потім вступила Софія. Її скрипка більше не була "зброєю", як вона казала раніше. Під впливом мелодії Марка вона почала розповідати про ті довгі ночі, коли вона заколисувала Данила в чужому місті. Про страх бути забутою. Про гордість, яка була її єдиною ковдрою.

Марк вів свою партію з неймовірною чутливістю. Він не перебивав її, він підтримував кожну високу ноту, створюючи для неї безпечний простір. Андреас додавав глибини своїм оксамитовим басом віолончелі, зшиваючи їхні болі в одне ціле.

У якийсь момент Софія заплющила очі. Вона відчула той самий резонанс, що й багато років тому в консерваторії, але тепер він був глибшим. Це був не підлітковий драйв, а зріле розуміння того, що краса народжується лише через прийняття своїх тріщин.

Коли остання нота розчинилася під високою стелею залу, Андреас мовчки зібрав речі. Він зрозумів, що його місія закінчена — музика сказала все, що було потрібно.

— Це було... — Андреас запнувся, дивлячись на Марка. — Це було по-справжньому, Марку. Бережи це.

Коли двері за віолончелістом зачинилися, у залі запала тиша, яка дзвеніла в вухах. Софія стояла з опущеною скрипкою, важко дихаючи. Вона бачила, що руки Марка все ще лежать на клавішах, і він тремтить.

— Ти написав це не для світу, — прошепотіла вона. — Ти написав це, щоб я нарешті почула те, що ти не міг сказати словами.

— Так, — він підвівся і повільно підійшов до неї. — Кожна дисонуюча нота — це моя зрада. Кожна мажорна тема — це Данило. А фінал... фінал залежить від тебе. Я не зміг його дописати до кінця, Софіє.

Марк зупинився за крок від неї. У його погляді було стільки вразливості, що Софії стало боляче. Вона раптом зрозуміла: він справді віддав їй усе — свою славу, свої гроші, свою гордість. Він стояв перед нею абсолютно голим, без жодного захисту.

Вона поклала скрипку на стілець і зробила той самий крок, на який він не наважувався. Софія обхопила його обличчя долонями.

— Тобі більше не треба писати фінал на папері, — промовила вона, дивлячись йому в очі. — Ми вже почали його грати.

Марк видихнув, наче людина, яка занадто довго тримала повітря в легенях. Він обережно пригорнув її до себе, ховаючи обличчя в її волоссі. Це був обійм не двох коханців, які знову спалахнули пристрастю, а двох мандрівників, які нарешті знайшли шлях додому крізь завірюху.

— Я кохаю тебе, Софіє, — прошепотів він. — Навіть коли я був "Вогонь", я кохав ту частину себе, яка належала тобі.

— Не кажи про кохання, — відповіла вона, відхиляючись і дивлячись на нього з легкою, але сумною посмішкою. — Просто будь поруч. Завтра о восьмій Данило чекає на нас, щоб іти в парк. Не запізнися.

— Я буду о сьомій, — відповів він, витираючи сльозу з її щоки.

Вони виходили з Академії разом. Дощ уже вщух, і над Цюрихським озером пробилося вечірнє сонце. Вони йшли поруч, і хоча їхні руки ще не переплелися, їхні тіні на мокрій бруківці вже трималися за руки.