39

Після візиту пана Шмідта повітря у квартирі Софії нарешті перестало бути наелектризованим. Вирок соціальних служб, хоч і передбачав нагляд протягом року, став для них офіційною ліцензією на спокій. Тепер їм не потрібно було доводити світу своє право на спільні прогулянки — світ нарешті залишив їх у спокої, переключившись на нові сенсації.

Субота видалася сонячною, хоч і вітряною. Це був перший день, коли вони вирішили провести весь час разом, не ховаючись і не плануючи кожну хвилину.

Вони вирушили до берега Цюрихського озера. Марк неквапливо йшов поруч із Софією, тримаючи за руку Данила. Хлопчик щось захоплено розповідав, вказуючи на вітрильники, що біліли вдалині. Марк слухав сина з такою зосередженістю, наче той розкривав йому таємниці всесвіту.

Софія вперше за довгий час не відчувала потреби контролювати кожен свій жест. Вона спостерігала за Марком збоку. Він змінився. З його обличчя зникла та виклична різкість, яку вона пам’ятала з Лондона. Тепер він був схожий на людину, яка нарешті скинула важкий наплічник і вперше за багато років змогла розправити плечі.

— Ти мовчиш, — зауважив Марк, коли Данило побіг уперед до води. — Я просто намагаюся звикнути до цієї тиші, — відповіла вона. — Чотири роки в моїй голові постійно звучав шум — страх, питання, плани на випадок катастрофи. А зараз... зараз просто вітер.

— Ти заслуговуєш на те, щоб просто слухати вітер, Софіє, — він зупинився і подивився на неї. — Я знаю, що попереду ще багато складних розмов про те, що сталося між нами. Але сьогодні... можна я просто буду людиною, яка поруч?

Данило повернувся до них, тримаючи в руках плоский камінець. — Тату, а чому ти раніше не приїжджав до нас? Мама казала, що ти дуже зайнятий музикою, але музика ж не може тривати так довго, — хлопчик дивився на Марка з тією дитячою щирістю, яка б’є влучніше за будь-який докір дорослого.

Софія напружилася, чекаючи, що Марк почне вигадувати зручну брехню. Але він опустився на коліна перед сином, зрівнявшись із ним поглядом.

— Знаєш, Данилку, я справді був зайнятий. Але не музикою. Я був зайнятий самим собою. Я думав, що я дуже важливий, і через це став дуже дурним. Я заблукав у великому лісі, де було багато вогнів і шуму, і забув, як виглядає справжній шлях. Це моя велика помилка. І мені дуже шкода, що я пропустив стільки твоїх ігор.

Данило хвилину мовчав, розглядаючи камінець, а потім просто обійняв Марка за шию. — Добре, що ти знайшов дорогу. Мама каже, що головне — це правильно закінчити п’єсу.

Марк міцно притиснув сина до себе, заплющивши очі. Софія відвернулася, відчуваючи, як до очей підступають сльози. Вона бачила, як руйнується останній бар'єр між ними — бар'єр недомовленості перед дитиною.

Коли вони повернулися додому і втомлений Данило заснув, Софія запросила Марка до кабінету. На столі лежала партитура його нового квартету «Цюрихські тіні».

— Я прочитала першу частину, — сказала вона, сідаючи навпроти нього. — Це не просто класика, Марку. Це щось дуже особисте. Ти написав соло скрипки так, ніби ти знаєш кожен мій прихований сум.

— Бо я і є причиною більшості твоїх сумів, — відповів він тихо. — Софіє, я хочу, щоб ми зіграли це разом. Не для сцени. У вівторок в Академії буде вільний малий зал. Тільки ми і віолончеліст — Андреас погодився підіграти. Я хочу почути, як цей біль перетворюється на щось прекрасне.

Вона довго дивилася на нього. Грати з ним знову — це означало відкрити двері в те минуле, де вони були "Льодом і Вогнем". Але водночас це був єдиний спосіб остаточно вилікувати рану.

— Добре, — промовила вона нарешті. — У вівторок. Але пообіцяй мені одну річ.

— Будь-яку.

— Що після цього ми більше не будемо озиратися назад. Ми залишимо все, що було, у цій музиці. І почнемо жити з чистого аркуша.

Марк підвівся. Він підійшов до дверей, але на мить затримався біля Софії. Його рука на мить зависла над її плечем, вагаючись, а потім він обережно торкнувся її волосся. Це був короткий, майже невагомий жест, але в ньому було стільки прохання про прощення, що Софія не відсахнулася.

— Дякую за шанс, Софіє. Солодких снів.

Він пішов, а вона залишилася стояти посеред кімнати. Ніч за вікном була тихою, і вперше за чотири роки Софія відчула, що ця тиша її не лякає. Вона була схожа на паузу в симфонії, після якої починається найпрекрасніша частина — фінал.