37

Минуло кілька днів. Данило вже бігав по квартирі, вимагаючи історій про "космічних піратів", а Марк став постійним ранковим гостем, який приносив свіжі круасани та запах холодного цюрихського повітря. Але між Софією та Марком усе ще висіла невидима завіса — вони навчилися бути батьками, але боялися знову стати музикантами.

У п'ятницю Софія готувалася до репетиції в Академії. Вона стояла у вітальні, натираючи смичок каніфоллю. Марк сидів на дивані з ноутбуком, намагаючись розібратися з юридичними документами про розірвання контрактів, але його погляд раз у раз повертався до неї.

— Ти тримаєш її інакше, — раптом сказав він. Софія завмерла. — Що ти маєш на увазі? — Чотири роки тому ти тримала скрипку так, ніби це був твій голос. А зараз — ніби це твоя зброя. Твій звук став занадто захищеним, Софіє. У ньому немає... вразливості.

— Тобі не здається, що в мене було достатньо причин навчитися захищатися? — вона різко повернулася до нього. — Після того, як ти перетворив мою вразливість на шоу.

Марк нічого не відповів. Він підвівся, підійшов до великого чорного рояля, який стояв у кутку вітальні як німий свідок їхньої драми, і підняв кришку. Софія хотіла зупинити його, сказати, що це її особистий простір, але він уже торкнувся клавіш.

Це був не "Вогонь". Це не був той агресивний біт, який приніс йому мільйони. Це була тонка, прозора мелодія, що нагадувала краплі дощу на склі консерваторського класу.

— Я почав писати це вночі, коли Данило заснув, — промовив Марк, не припиняючи грати. — Це квартет. Для скрипки, фортепіано та віолончелі. Я назвав його «Цюрихські тіні». Це музика про те, як людина повертається додому, де її вже не чекають.

Софія слухала, і її професійний слух не міг ігнорувати те, що вона чула. Це було геніально. У цій музиці було стільки каяття і тихої гідності, що її "захищений" звук почав давати тріщини.

— Третя частина... там потрібен високий регістр скрипки, — прошепотіла вона, сама не помітивши, як підняла інструмент. — Тоді заграй її, — Марк подивився на неї з надією, якої вона не бачила раніше. — Дай мені почути, як ти це відчуваєш.

Вона почала грати. Спочатку невпевнено, наче пробуючи воду ногою, а потім — на повну силу. Їхні звуки переплелися. Це не був виступ для стадіонів чи Академії. Це була їхня перша чесна розмова за чотири роки. Музика витягувала на поверхню все те, що вони ховали за образами та гордістю.

Марк вів її, підтримував кожну ноту, а Софія вперше за довгий час дозволила собі "відпустити" смичок. У кімнаті наче стало світліше.

Коли останній акорд згас, у вітальні запала така тиша, що було чути дихання Данила з іншої кімнати. Софія стояла з опущеною скрипкою, її щоки палали.

— Ти досі вмієш читати мої думки через ноти, — сказала вона, намагаючись повернути собі суворий вигляд. — Я ніколи не переставав їх читати, Софіє. Я просто забув, як відповідати правильно.

У цей момент у двері подзвонили. Це була Хелена. Вона зайшла, тримаючи в руках конверт із гербом міста. — Софіє, це з департаменту опіки. Через вчорашню заяву Марка вони ініціювали перевірку. Вони хочуть переконатися, що дитині нічого не загрожує в цій "публічній драмі". Нам потрібно готуватися до візиту соціальних служб.

Марк і Софія переглянулися. Щойно вони знайшли гармонію в музиці, як реальний світ знову готувався виставити їм рахунок за минулі помилки.

— Ми пройдемо це, — Марк підійшов і вперше за цей час впевнено поклав руку на плече Софії. — Тепер ми — один фронт. Не Лід і Вогонь, а батьки. Пам'ятаєш?

Софія відчула тепло його руки крізь тканину сукні. Їй боліло розуміння того, що попереду ще багато випробувань, але цей спільний акорд на роялі дав їй те, чого не давали чотири роки самотності — надію на те, що вона більше не одна проти всього світу.