36

Життя в Цюриху поступово перетворювалося на складний механізм, де кожна шестерня мала притертися одна до одної. Марк жив у своїй новій, майже порожній квартирі, але його справжнє життя тепер відбувалося в радіусі трьох кварталів навколо дому Софії. Він більше не був «Вогнем» — він став людиною, яка вивчає розклад роботи дитячих садків та черги в аптеках.

Проте справжнє випробування прийшло не від журналістів, а зсередини їхнього хиткого союзу.

Це сталося в середу, коли Цюрих затягнуло густим сірим туманом. Данило прокинувся млявим, з червоними щоками та важким диханням. До обіду термометр показував 39.4°C. Софія, яка зазвичай була втіленням самоконтролю, відчула, як її охоплює знайома паніка самотньої матері — той самий паралізуючий страх, що переслідував її в перші роки життя в еміграції.

Вона набрала номер Марка. Її пальці тремтіли. — Марку... Данило дуже хворий. У нього висока температура, ліки не допомагають. Мені страшно.

Марк був біля дверей через сім хвилин. Він залетів у квартиру, забувши зняти куртку, з пакетами льоду та жарознижувальним. Побачивши сина — маленького, безпорадного, який марив у ліжечку — Марк на мить застиг. Це було не концертне хвилювання, це була фізична мука.

— Я тут, — він опустився на коліна біля ліжка, кладучи свою велику, прохолодну долоню на лоб хлопчика. — Софіє, принеси теплу воду і рушники. Ми будемо збивати температуру поступово.

Ніч була нескінченною. Софія і Марк сиділи на підлозі біля ліжка Данила, змінюючи компреси. У кімнаті горіла лише маленька нічна лампа. У цій тиші, перериваній лише важким диханням дитини, всі їхні старі образи здавалися дрібними і неважливими.

— Як ти справлялася з цим сама? — тихо запитав Марк, дивлячись на свої руки, які тепер не торкалися клавіш, а тримали мокрий рушник. — Чотири роки... Кожного разу, коли йому було боляче, коли він плакав... Ти була одна проти цієї темряви.

Софія підняла втомлені очі. — У мене не було вибору, Марку. Коли ти одна, ти стаєш сталевою не тому, що ти сильна, а тому, що інакше дитина зламається разом із тобою. Я ненавиділа тебе кожної такої ночі. Я уявляла, як ти п’єш шампанське за лаштунками, поки я рахую хвилини до дії ліків.

Марк заплющив очі. Йому боліло так, наче йому живому виривали серце. — Мені немає виправдання. Кожне твоє слово — це правда, яку я маю нести. Але сьогодні я не піду. Навіть якщо ти накажеш. Я буду його тінню.

Близько четвертої ранку, коли температура нарешті почала спадати і Данило заснув спокійним сном, телефон Марка, який лежав на кухні, почав вібрувати. Це був Алекс — його продюсер. Марк вийшов на кухню і відповів, увімкнувши гучний зв'язок.

— Марку! — голос Алекса був наелектризований. — "Греммі" виставили твій альбом у номінації. Але є умова. Ти маєш з’явитися на шоу в Лос-Анджелесі наступного тижня. Зробимо легендарне повернення: "Батько-герой повертається на трон". Це мільйони, Марку! Твій бренд зараз на піку через цей скандал!

Софія, яка зайшла на кухню випити води, зупинилася в дверях. Вона дивилася на Марка. Це був той самий перехресток. Слава, гроші, сцена — проти тиші цюрихської квартири і хворого сина.

Марк подивився на Софію, потім на двері дитячої. В його очах не було сумнівів. — Алексе, послухай мене уважно. "Вогонь" згорів. Я не приїду. Ні наступного тижня, ні через рік. Моє місце тут. Я отримав свою головну нагороду годину тому, коли мій син перестав плакати і заснув. Більше не дзвони мені з такими пропозиціями.

Він скинув виклик і поклав телефон на стіл екраном донизу.

Софія підійшла до нього. Вперше за довгий час вона побачила в ньому не артиста, який грає роль, а людину, яка зробила свій вибір.

— Ти щойно зруйнував свою кар'єру, — прошепотіла вона. — Ні, — він підійшов до неї майже впритул, відчуваючи запах її втомлених парфумів. — Я щойно її завершив. Щоб почати щось справжнє. Софіє, я не прошу тебе кохати мене. Я просто прошу дозволити мені бути цією стіною, яка захищає вас від усього цього бруду. Мені боляче бачити твою недовіру, але я готовий чекати.

Софія не витримала. Вона притулилася чолом до його грудей. Це не був обійм коханців — це був жест людини, яка нарешті дозволила собі бути слабкою. Марк обережно, ледь торкаючись, поклав руки їй на плечі.

— Ти дуже гарячий, Марку, — прошепотіла вона крізь сльози. — Ти все ще вогонь. — Але я більше не обпечу тебе, — відповів він, вдихаючи аромат її волосся. — Обіцяю.

У цю ніч, у тихій цюрихській квартирі, під шум дощу за вікном, вони вперше почали звучати в унісон. Не як зірки, а як двоє поламаних людей, які знайшли сили визнати свою спільну крихкість.