33

Натовп знизу не вщухав. Скандування імен «Марк! Софія! Альма!» пробивалося крізь стіни, перетворюючи розкішну цюрихську квартиру на оточену фортецю. Хелена стояла біля вікна, тримаючи телефон, який без зупину вібрував від запитів провідних медіа світу.

​— Вони не підуть, — повторила Хелена, повертаючись до Марка та Софії. — Вони вже мають фото дитини. Зараз вони почнуть вигадувати брудні теорії. Нам треба перехопити ініціативу.

​Софія подивилася на Данила. Хлопчик сидів на дивані, притискаючи до себе іграшкового ведмедика, його очі були повні нерозуміння і страху. Марк підійшов до сина і присів перед ним.

​— Данилку, пам’ятаєш, ти питав, чи я загубився? — тихо запитав Марк. — Так ось, я знайшов дорогу. Але щоб ті люди на вулиці більше не кричали, ми маємо вийти і сказати їм, що ми разом. Що ми — твоя сім’я. Ти допоможеш нам?

​Хлопчик кивнув, міцно вхопивши Марка за палець. Софія бачила цей жест, і щось всередині неї, що раніше було міцним льодом, почало болісно тріскатися.

​Софія відчинила скляні двері балкона. Холодне нічне повітря вдарило в обличчя, приносячи з собою запах озону та електрики від сотень спалахів. Натовп знизу миттєво вибухнув криком, але як тільки Марк вийшов уперед, тримаючи за руку Данила, а Софія стала з іншого боку, натовп почав затихати. Це була тиша очікування.

​Марк не став чекати запитань. Він зробив крок до перил, міцно стискаючи руку сина. У світлі прожекторів він виглядав не як рок-зірка, а як чоловік, який готовий прийняти будь-який удар.

​— Слухайте всі! — голос Марка рознісся над площею, посилений акустикою цюрихських вуличок. — Ви шукали сенсацію? Ви хотіли дізнатися правду про Альму Нову та "Вогню"? Дивіться сюди.

​Він підняв руку Данила.

​— Це — Данило. Він мій син. І я офіційно заявляю: я його батько. Я не був поруч ці чотири роки не тому, що Софія ховалася, а тому, що я був негідником, який не цінував те, що мав. Вона виховувала його сама, даруючи йому любов і спокій, поки я марнував своє життя в хаосі.

​Софія зробила крок вперед, стаючи врівень з Марком. Вона поклала руку на плече сина, і цей жест виглядав як коронація материнства перед усім світом.

​— Ми тут не як музиканти, — підхопила Софія, і її голос був чистим і рішучим, без жодної тремтіння. — Ми тут як батьки цієї дитини. Наше минуле — це наша справа. Але майбутнє нашого сина — недоторканне. Відсьогодні будь-яке втручання в життя Данила, будь-яка спроба папараці наблизитися до нього буде розцінюватися як напад на мою сім'ю. Ми не "Лід" і не "Вогонь". Ми — захист для нашої дитини.

​Марк подивився на Софію. У цей момент перед очима мільйонів глядачів він повільно опустився на одне коліно перед сином, але його очі були прикуті до неї.

​— Я підписую відставку свого сценічного образу, — промовив він так, щоб чули лише мікрофони перших рядів. — Віднині я просто Марк Волинський. Батько. І я прошу у цієї жінки та у цього хлопчика лише одного — шансу бути поруч.

​Він знову взяв Софію за руку. Це не була гра для камер. Це було фізичне відчуття того, що вони стали єдиним цілим проти шторму. Софія відчула, як її рука тремтить у його долоні, але вона не відпустила її.

​— А тепер, — додала Софія, звертаючись до натовпу, — розходьтеся. Моєму сину час спати. Вечір закінчено.

​Вони зайшли всередину, і Хелена з гуркотом зачинила балконні двері, зашторюючи їх. Данило, розгублений, подивився на них обох.

​— Тепер вони знають? — запитав він тихо.

— Тепер вони знають, — відповів Марк, підхоплюючи хлопчика на руки. — І тепер ніхто не посміє тебе налякати.

​Софія дивилася на них, і в її грудях була справжня пожежа. Їй боліло від того, що це визнання відбулося саме так — під прицілом камер. Але водночас вона відчула неймовірну легкість. Таємниця, яку вона носила чотири роки як камінь на шиї, нарешті зникла.

​Марк переніс заснулого Данила в спальню, а коли повернувся, Софія стояла посеред вітальні, обхопивши себе руками.

​— Ти справді це зробив, — прошепотіла вона. — Ти зруйнував усе, що будував роками. Твій агент тебе знищить за такі заяви.

— Нехай, — Марк підійшов ближче, але зупинився за крок від неї. — Сьогодні я вперше відчув, що я щось зробив правильно. Софіє, мені болить кожна хвилина твоїх сліз за ці роки. Але я обіцяю: я буду цією стіною, поки ти не зможеш мені знову довіряти. Навіть якщо на це піде вічність.

​Софія не відповіла, але її погляд був іншим. У ньому більше не було зневаги. Там було очікування того, що буде далі в цьому новому, чесному і такому болючому житті.