31

​Повернення до Цюриха не принесло Софії очікуваного спокою. Присутність Марка відчувалася навіть на відстані тисяч кілометрів. Він не дзвонив і не писав їй особисто — він діяв через Хелену, як і було домовлено. Кожного ранку Софія отримувала від менеджерки короткий звіт: «Він у місті. Орендував невелику квартиру неподалік від Академії. Веде себе тихо».

​Для Марка це був час великої чистки. Він розірвав контракти на два найближчі фестивалі, чим викликав справжній скандал у пресі. Його агент рвав і метав, але Марк був непохитним. Він більше не хотів бути «Вогнем», що спалює все на своєму шляху. Він хотів стати тишею, в якій Софія зможе знову його почути.

​Софія дозволила Марку прийти до парку біля озера, де вони зазвичай гуляли з Данилом. Вона сиділа на лавці з книгою, хоча не прочитала жодного рядка. Її погляд був прикутий до сина, який грався в пісочниці, і до чоловіка, що стояв за десять метрів від них.

​Марк не наближався. Він просто стояв, притулившись до дерева, і дивився. На ньому більше не було шкіри та ланцюгів — проста темно-синя куртка, джинси, волосся зібране назад. Він виглядав як звичайний перехожий, якби не та інтенсивність, з якою він вбирав кожен рух хлопчика.

​— Тобі важко на це дивитися? — тихо запитала Хелена, що стояла поруч.

​— Мені важко бачити, як він намагається бути тим, ким ніколи не був, — відповіла Софія, стискаючи обкладинку книги. — Він грає роль «хорошого батька». Я чекаю, коли ця маска впаде. Бо вона завжди падає, Хелено.

​Але Марк не грав. Він відчував, як кожна клітина його тіла відгукується на сміх Данила. Це була фізична жага підійти, обійняти, сказати: «Я твій батько». Але він пам’ятав крижаний тон Софії. Він знав: один невірний рух — і він знову опиниться у вигнанні.

​Через два тижні стався перший справжній контакт. Данило приніс на прогулянку свою маленьку губну гармоніку. Він намагався підібрати якусь просту дитячу мелодію, але постійно збивався.

​Марк, який до цього лише мовчки спостерігав, не втримався. Він повільно підійшов і присів навпочіпки за два метри від хлопчика. Софія миттєво напружилася, її рука мимоволі стиснула сумку, де лежав телефон — її засіб зв'язку з охороною.

​— Спробуй спочатку вдихнути, а не видихнути, — тихо сказав Марк. — Бачиш ті три отвори зліва? Це початок пісні.

​Данило підняв очі. Він впізнав «сумного музиканта».

​— Ось так? — хлопчик зробив, як порадив Марк, і звук став чистішим. Данило засяяв. — Вийшло! А ви вмієте грати на всьому?

​— На багатьох речах, — Марк всміхнувся, і в цій посмішці було стільки щирої теплоти, що Софія на мить забула, як дихати. — Але найголовніше — не те, на чому ти граєш, а те, що ти чуєш всередині.

​Ввечері того ж дня Марк чекав на Софію біля входу до її будинку. Він не намагався зайти всередину.

​— Чого ти хочеш, Марку? — вона зупинилася, тримаючи ключі в руках.

​— Просто сказати... — він зробив крок до неї, і в тьмяному світлі ліхтарів Софія побачила, як він змінився. Його обличчя змарніло, але погляд став яснішим. — Я бачу в ньому тебе. Твою наполегливість. Але коли він сміється... Софіє, це те, що дає мені сенс жити далі. Я знаю, ти мене ненавидиш. Я знаю, що кожне моє слово викликає у тебе огиду.

​— Не огиду, Марку, — перебила вона, її голос тремтів від прихованих емоцій. — Біль. Ти кажеш про «сенс», але ти забуваєш, що твій сенс будується на моїх руїнах. Ти хочеш бути поруч із ним, але щоразу, коли я бачу вас разом, я згадую, як я була сама. Як я плакала вночі в цій самій квартирі, боячись, що не впораюся. Ти хочеш прощення за п’ять хвилин гри на гармоніці? Його не буде.

​— Я не прошу прощення, — він підійшов ближче, так що вона могла відчути тепло його тіла, але не торкнувся її. — Я прошу лише не закривати двері. Я кохаю тебе більше, ніж будь-коли. І я буду доводити це стільки, скільки знадобиться. Навіть якщо це займе все життя.

​Софія подивилася йому в очі. Вона шукала в них звичний хаос, але знайшла лише непохитну рішучість.

​— Йди, Марку, — прошепотіла вона. — Данило чекає на вечерю.

​Вона зайшла в під'їзд, відчуваючи, як серце калатає в грудях. Вона все ще ненавиділа його. Але тепер до цієї ненависті почало домішуватися щось інше — небезпечне і знайоме. Розуміння того, що він не відступить.

​Марк стояв під дощем, поки у вікнах Софії не згасло світло. Він дістав телефон і видалив номер свого останнього продюсера. Йому більше не потрібен був "Вогонь". Йому потрібно було навчитися бути людиною, яку Данило зможе назвати батьком, а Софія — хоча б колись — другом.

​Це був повільний, болісний процес. Але вперше за чотири роки ритм його життя почав співпадати з ритмом серця тих, кого він кохав.