30

Місцем зустрічі Софія обрала закритий внутрішній сад при невеликій приватній галереї в районі Йозефштадт. Це було ідеальне місце для Альми Нови: жодних папараці, лише високі цегляні стіни, вкриті сухим плющем, аромат вологої землі та колюча віденська весна.

Софія прийшла на десять хвилин раніше. Вона виглядала бездоганно в сірому кашеміровому пальті, яке підкреслювало її нову, сталеву поставу. Волосся було затягнуте в тугий, майже болючий вузол — жодного вільного пасма, жодного натяку на слабкість. Вона була втіленням контролю, живою статуєю, що чекає на варвара біля воріт свого храму.

Данило бігав неподалік, вивчаючи абстрактні бронзові скульптури. Він був уособленням чистої радості, не підозрюючи, що за кілька метрів від нього зараз вирішується архітектура його майбутнього.

Коли з’явився Марк, повітря в саду наче миттєво згустилося, ставши важким для дихання. Він виглядав як людина, що щойно вийшла з епіцентру катастрофи: запалі щоки, скуйовджене волосся, погляд, який метався садом, поки не зупинився на маленькій фігурці хлопчика. На мить у очах непереможного «Вогню» зблиснули сльози, і він зробив непевний крок вперед.

Софія миттєво перегородила йому шлях, виростаючи між ним і сином, як живий щит. — Ти прийшов, — її голос був як удар тонкого леза по склу. Холодний, чистий, безжальний.

— Я шукав тебе... — Марк заговорив хрипко, ігноруючи її дистанцію. — Софіє, я шукав тебе в кожному аеропорту, у кожній скрипковій ноті, яку чув за ці кляті чотири роки. Я витратив статки на детективів, я майже збожеволів від тиші, яку ти залишила по собі. Я не міг дихати, розумієш? Світ став пласким без твого Льоду.

Він спробував взяти її за руку, але Софія відсахнулася так різко, наче він був розпеченим металом. — Я кохаю тебе, — прошепотів він, і в цьому шепоті було стільки справжнього, невиплаканого болю, що стара Софія вже давно б розплакалася. — Я більше ніколи тебе не відпущу. Я стану тим фундаментом, який обіцяв. Я... я батько цього хлопчика, Софіє. Я бачу себе в кожному його русі.

Софія подивилася йому прямо в очі, і Марк здригнувся. Він не побачив там ні гніву, ні залишків пристрасті. Там була лише випалена земля, вкрита тонким шаром інею.

— «Шукав»? — вона гірко, майже беззвучно всміхнулася. — Ти шукав не мене, Марку. Ти шукав своє втрачене натхнення. Свій втрачений комфорт. А знаєш, що робила я, поки ти «страждав» у світових турне? Я вчилася заново дихати, коли легені були забиті твоїм димом. Я народжувала дитину в чужому місті, сама, стискаючи зуби, щоб не кричати твого імені. У мене не було права на творчі кризи чи запій. У мене був лише він.

Вона зробила крок до нього, і тепер уже Марк мимоволі відступив під тиском її люті. — Ти кажеш про кохання? Твоє кохання — це пожежа, яка зжирає все живе навколо. Мені фізично боляче стояти поруч із тобою. Кожна твоя спроба бути «поруч» — це сіль на рану, яку я ледве навчилася не відчувати. Ти хочеш бути батьком? Ти навіть не знаєш значення цього слова. Батько — це тиша і надійність, а ти — це гуркіт і зрада.

— Мамо? — Данило підійшов до них, тримаючи в руках камінець дивної форми. Він зупинився, миттєво зчитавши напругу, що іскрила між дорослими. Хлопчик перевів погляд на Марка. — Це той музикант, який помилився дверима в Опері?

Марк повільно, наче боявся налякати пташку, опустився на коліна. Його руки тремтіли так сильно, що він сховав їх у кишені куртки. Софія хотіла підхопити сина і піти, але якась вища справедливість — чи, можливо, те саме «милосердя Льоду» — змусила її залишитися на місці.

— Так, малюку... — голос Марка надломився. — Я музикант. І я... я дуже довго шукав дорогу саме до вашого саду.

Данило уважно, не по-дитячому серйозно розглядав Марка. Його маленькі пальчики торкнулися шорсткої шкіри рукава Маркової куртки. — У тебе такі ж очі, як у мого ведмедика, — сказав хлопчик. — Сумні. Ти теж загубився в лісі, як він?

Марк не витримав. Він закрив обличчя долонями, і з його грудей вирвався глухий, розпачливий звук, схожий на ридання. Данило, з тією дивною мудрістю, яка іноді буває у дітей, обережно поплескав його по плечу, наче заспокоюючи.

Софія дивилася на цю сцену, і її броня дала першу справжню тріщину. Вона бачила, що цей чоловік справді пройшов через своє особисте пекло і повернувся звідти іншим. Але вона не могла дозволити собі знову стати попелом.

— Досить, — сказала вона, коли Марк підняв голову. Вона відвела Данила на кілька кроків назад. — Ось мої умови, Марку. Слухай уважно, бо другого шансу не буде.

Марк підвівся, витираючи обличчя. Тепер він був схожий на солдата, що чекає наказу. — Ти не скажеш йому, хто ти. Принаймні зараз. Ти будеш «другом-музикантом». Ти не втручатимешся в моє життя без дозволу Хелени. І якщо я хоча б раз відчую запах алкоголю, побачу тебе з черговою «моделлю» чи помічу тінь твоєї старої нестабільності — ти ніколи більше не побачиш сина. Я — Альма Нова. У мене достатньо влади, щоб ти зник із цього континенту одним моїм словом. Зрозумів?

— Я згоден на все, — швидко, майже гарячково відповів Марк. — Тільки дозволь мені бути десь поблизу. Дозволь мені... просто бачити, як він росте. Дозволь довести, що я можу бути іншим.

— Тобі немає чого мені доводити, — відрізала Софія. — Ти просто маєш навчитися не бути пожежею. Для нього.

Вона розвернулася і впевненим кроком попрямувала до виходу з саду, ведучи Данила за руку. Марк залишився стояти серед скульптур і плюща. Він знав: це була не перемога. Це був лише початок найважчої битви в його житті — битви за право колись почути слово «тато» від хлопчика із зеленими очима.