29

Шлейф вечірньої сукні Софії тихо шелестів по килимах закулісся, коли вона майже бігла до виходу. Кожен крок віддавав у скронях: «Він бачив. Він знає. Він бачив». Хелена йшла на півкроку попереду, розчищаючи шлях крізь натовп здивованих журналістів та шанувальників, а Данило, міцно тримаючись за материнську руку, ледь встигав перебирати ніжками.

Тільки коли зачинилися важкі двері броньованого «Мерседеса», Софія дозволила собі видихнути. Але це не було полегшення.

Автомобіль мчав нічними вулицями Відня. У салоні панувала скляна тиша, яку порушувало лише сопіння Данила — перевтомлена дитина заснула миттєво, схиливши голову на плече Софії. Вона дивилася у вікно, але бачила не підсвічені собори, а те, як обличчя Марка спотворилося від впізнавання. Той момент, коли він перестав бути «Зіркою-Вогнем» і став просто приголомшеним чоловіком, який побачив власну кров.

Щойно двері готельного номера зачинилися, «залізна» маска Альми Нови розсипалася вщент.

Софія притулилася спиною до дверей і повільно сповзла на підлогу. Її дихання було уривчастим, наче після марафону. Хелена миттєво опинилася поруч, обережно взявши її крижані руки у свої теплі долоні. — Софіє, дихай. Глибоко. Він не пішов за нами, я перевірила. Ми в безпеці.

— Він побачив його, Хелено... — голос Софії здригнувся, і перша сльоза, яку вона забороняла собі чотири роки, скотилася по щоці. — Він побачив Данила. Ці очі... їх неможливо приховати, вони як підпис під вироком. Він зрозумів. Я бачила, як у нього в голові вибухнула істина.

Вона закрила обличчя руками, і нарешті ридання прорвалися назовні. Це не були сльози жалю, це був вихід колосальної енергії, яку вона витратила на те, щоб просто пройти повз нього і не впасти. Вона згадала все: той день у студії, свою втечу з одним лише футляром для скрипки... і те, як вона клялася, що цей чоловік ніколи більше не отримає доступу до її серця.

— Ти сильна. Ти вистояла сьогодні, — шепотіла Хелена, обіймаючи її. — Але ти також мати. Твій страх — це твій щит.

У цей самий час у номері готелю «Imperial», лише за кілька кварталів звідси, Марк Волинський сидів у кріслі перед вимкненим синтезатором. У кімнаті панував звичний хаос: розкидані партитури, порожні склянки, ноутбук з відкритими графіками звукових хвиль. Але сам Марк був нерухомим, наче статуя.

Він тримав у руках телефон, де на екрані була фотографія Альми Нови з афіші. Поруч на аркуші паперу він швидко, нервово накидав дати: її зникнення, сьогоднішній день, приблизний вік хлопчика... Дев'ять місяців. Пазл склався з таким гуркотом, що у Марка заклало вуха.

— Мій... — прошепотів він, і це слово обпекло його сильніше за будь-який сценічний софіт. — Його звати Данило. У нього мій погляд.

Перед очима пропливали уривки пам'яті, які він намагався залити алкоголем усі ці роки. Їхній останній спільний ранок. Як він обіцяв їй безпеку, а став головною загрозою. Він зрозумів, чому вона обрала Цюрих, чому змінила ім'я, чому створила навколо себе цю крижану пустелю. Вона рятувала дитину від нього.

Марк відчув такий гострий напад каяття, що йому забракло кисню. Він підійшов до клавіш. Він не хотів писати черговий стадіонний гімн. Він хотів заговорити до неї мовою, яку вона не зможе проігнорувати, бо ця мова була їхньою спільною вітчизною.

Він почав грати — тихо, прозоро, без жодних електронних спотворень. Це була мелодія-молитва, що нагадувала ту саму «Пісню про лід», але тепер у ній був новий ритм — ритм батьківського серця, яке нарешті знайшло свій центр.

— Я не заберу його у тебе, Софіє, — промовив він у порожнечу кімнати. — Але я не дозволю тобі жити так, наче мене не існує.

Наступного ранку Хелена принесла Софії сніданок. Поруч із підносом лежала маленька чорна флешка. — Це залишили на рецепції о четвертій ранку. Без підпису.

Софія вагалася лише мить. Під’єднавши її до ноутбука, вона почула перші звуки. Це був не «Вогонь». Це був Марк — той самий геній, якого вона кохала до того, як слава перетворила його на монстра. У кінці запису, коли музика розчинилася в тиші, пролунав його хрипкий голос:

«Я не прошу пробачити минуле. Я прошу дозволити мені побачити сина. Хоча б один раз. Не як "зірці", а як людині, яка зрозуміла, що її успіх — це лише попіл без вас».

Софія вимкнула запис. Її обличчя знову стало непроникним, як маска Альми Нови, але в глибині очей тремтіла непевність. — Що ти збираєшся робити? — запитала Хелена. — Я не знаю, — чесно відповіла Софія, дивлячись на Данила, який грався на килимі. — Але я знаю одне: Альма Нова більше не боїться. Якщо він хоче зустрічі — він її отримає. Але тільки в моєму світі.