29

Автомобіль мчав нічними вулицями Відня. У салоні панувала тиша, яку порушувало лише сопіння Данила, що заснув на задньому сидінні. Софія дивилася у вікно, але бачила не вогні міста, а палаючі очі Марка.

​Щойно двері готельного номера зачинилися, її "залізна" маска Альми Нови розсипалася.

​Софія притулилася спиною до дверей і повільно сповзла на підлогу. Її дихання було уривчастим. Хелена миттєво опинилася поруч, обережно взявши її за руки.

​— Софіє, дихай. Він пішов. Він нічого не зробить, — тихо вмовляла вона.

​— Він бачив його, Хелено... — голос Софії здригнувся, і перша сльоза скотилася по щоці. — Він побачив Данила. Ці очі... їх неможливо приховати. Він зрозумів. Я бачила це в його погляді.

​Вона закрила обличчя руками, і нарешті ридання прорвалися назовні. Це не були сльози слабкості — це був вихід напруги, яку вона накопичувала чотири роки. Вона згадала той день у студії, його поцілунок з іншою, свою втечу... і те, як вона обіцяла собі більше ніколи не дозволити йому зруйнувати свій спокій.

​— Ти сильна. Ти Альма Нова, — шепотіла Хелена, обіймаючи її. — Але ти також мати. Твій страх природний.

​У цей самий час Марк сидів у своєму номері готелю "Imperial". Навколо панував звичний хаос: розкидані партитури, порожні склянки, ноутбук з відкритими звуковими доріжками. Але сам Марк був нерухомим.

​Він тримав у руках телефон, на екрані якого було фото Альми Нови з останнього інтерв'ю. Поруч на папері він швидко накидав цифри: дата її зникнення, дата народження дитини (яку він щойно дізнався через своїх асистентів)... Дев'ять місяців.

​— Мій... — прошепотів він, і це слово обпекло його сильніше за будь-який сценічний вогонь. — Данило. Його звати Данило.

​Перед очима пропливали думки...Їхній останній ранок у спільній квартирі. Софія готує сніданок, він підходить ззаду і обіймає її. Вона сміється, і в цьому сміху — весь його світ. Він обіцяв їй тоді, що вони завжди будуть разом. Обіцяв захищати її від усього світу, а в результаті — вона мусила захищатися від нього самого.

​Марк відчув такий гострий напад каяття, що йому забракло повітря. Він зрозумів, чому вона втекла. Чому змінила ім'я. Чому приховала сина. Вона рятувала дитину від його нестабільності, від його зрад, від його руйнівного егоїзму.

​Марк підійшов до синтезатора. Він не хотів писати черговий агресивний трек. Він хотів говорити з нею мовою, яку вона не зможе проігнорувати.

​Він почав грати — тихо, чисто, без жодних електронних ефектів. Це була мелодія, що нагадувала ту саму "Пісню про лід", яку він грав їй колись на фортепіано. Але тепер у ній була нова тема — тема прощення та батьківства.

​— Я не заберу його у тебе, Софіє, — промовив він у порожнечу кімнати. — Але я не дам тобі забути, що я існую.

​Наступного ранку Хелена принесла Софії сніданок у ліжко. Разом із підносом на столі лежала маленька флешка.

​— Це залишили на рецепції для Альми Нови. Без підпису.

​Софія вагалася, але цікавість і передчуття перемогли. Вона під'єднала флешку до ноутбука. Залунала музика. Це був не "Вогонь". Це був Марк. Той самий Марк, якого вона кохала в консерваторських підвалах.

​У кінці запису, коли мелодія згасла, пролунав його тихий, хрипкий голос:

«Я не прошу пробачити мене за минуле. Я прошу дозволити мені побачити сина. Хоча б один раз. Не як "зірці", а як людині, яка зрозуміла, що її життя було помилкою без вас».

​Софія вимкнула запис. Її обличчя знову стало кам'яним, але в глибині очей тремтіла непевність.

​— Що ти збираєшся робити? — запитала Хелена.

​— Я не знаю, — чесно відповіла Софія. — Але я знаю одне: Альма Нова більше не боїться Марка Волинського. Якщо він хоче зустрічі — він її отримає. Але на моїх умовах.