28

Ніч перед виступом у Віденській опері стала для Софії випробуванням, до якого не готувала жодна духовна практика. Хелена пішла до себе, Данило давно заснув, а Софія стояла біля вікна, дивлячись на вогні міста. Вона відчувала його присутність фізично — як низькочастотний гул, що вібрував у кістках. Марк був десь поруч. Його енергія діяла на її вибудований порядок, як магніт на розсипані голки.

— Ти — не вона, — прошепотіла вона своєму відображенню в дзеркалі. — Ти — Альма Нова. Ти — фундамент свого сина.

Вона готувала себе до цього вечора, як до хірургічної операції: без анестезії, але з ідеально відточеним скальпелем волі. Коли вранці Данило забіг до неї в кімнату, вона обійняла його так міцно, що хлопчик здивовано засміявся. — Мамо, ти сьогодні пахнеш снігом, — сказав він, притискаючись до її плеча. — Сьогодні великий день, малюку. Ми покажемо Відню, як звучить справжня сила.

Вечір в Опері обіцяв стати головною подією сезону. Марк Волинський, якого світ знав як «Вогонь», сидів у глибині ложі, прихований тінню. Останні чотири роки він жив у стані безперервного горіння. Його музика стала агресивною і порожньою. Він шукав Софію всюди, витрачав мільйони на детективів, але вона наче розчинилася в ефірі. Він прийшов сюди, бо чув, що виступ Альми Нови — це те, що повертає віру в музику.

Коли на сцену вийшла жінка в темно-синій сукні, Марк спочатку не впізнав її. Вона трималася інакше — горда голова, впевнені рухи, жодного сліду тієї крихкої дівчинки з підвалу. Але потім вона приклала скрипку до плеча. Перша нота розрізала тишу залу, як скальпель. Це була сповідь. У кожній вібрації струни Марк чув те, що вони створювали разом. Це був той самий «Лід», але тепер він став міцним, як діамант.

— Софіє... — прошепотів він, відчуваючи, як серце, яке він вважав випаленим, почало битися з болісною силою.

Як тільки закінчився виступ, Марк, не чекаючи овацій, кинувся за лаштунки. Він ігнорував охорону, його статус відкривав двері, але шлях до гримерної перекрила Хелена. — Містере Волинський, — її голос був холодним. — Пані Нова не приймає відвідувачів. Особливо тих, хто прийшов без запрошення.

— Хелено, я знаю, хто вона! — Марк важко дихав. — Дай мені пройти. Мені треба лише хвилину! — Ви знаєте ту Софію, якої більше немає, — Хелена зробила крок вперед. — Якщо ви зробите ще крок, я викличу поліцію.

У цей момент двері прочинилися. Софія вийшла, тримаючи за руку маленького хлопчика. Данило був у крихітному смокінгу і щось весело розповідав матері, дивлячись на неї своїми величезними зеленими очима.

Марк застиг. Час зупинився. Він дивився на дитину, і в його голові склалися шматочки пазла: зелені очі, форма обличчя, те, як впевнено малюк тримав її за руку. Це було його власне віддзеркалення.

Софія побачила Марка. Її обличчя на мить зблідло, але вона не відвела погляду. Вона виглядала захисницею. — Мамо, хто цей дядько? — запитав Данило, з цікавістю розглядаючи чоловіка в чорному. Софія міцніше стиснула долоню сина. — Ніхто, Данилку. Просто музикант, який помилився дверима.

Вона пройшла повз Марка так близько, що він відчув її шлейф — холодний жасмин та хвою. Жодного погляду назад. Жодного зайвого слова. Марк залишився стояти в коридорі, відчуваючи, як у кишені пече срібний кулон. Хелена підійшла до нього і тихо промовила: — У неї нове життя. У неї є син, у якого ваш погляд, але не ваша доля. Якщо ви хоч трохи її любили — зникніть. Не отруюйте їх своїм вогнем.

Марк залишився один у порожньому коридорі, розуміючи, що він не просто втратив жінку — він втратив чотири роки життя свого сина.