28

Віденська опера була переповнена. Вечір обіцяв стати головною подією сезону. Марк Волинський, якого тепер знав увесь світ як "Вогонь", сидів у ложі, прихований тінню. Він прийшов сюди не заради світських розмов. Він прийшов, бо чув, що виступ Альми Нови — це щось, що повертає віру в музику.

​Останні роки він жив у стані постійного горіння. Його треки були агресивними, гучними, але порожніми. Він шукав Софію в кожному місті, де давав концерти, витрачав мільйони на детективів, але вона зникла, наче розчинилася в повітрі.

​Коли на сцену вийшла жінка в темно-синій сукні, Марк спочатку не впізнав її. Вона трималася інакше — горда голова, впевнені рухи, жодного сліду тієї крихкої дівчинки, яку він колись зустрів у підвалі.

​Але потім вона приклала скрипку до плеча.

​Перша нота розрізала тишу залу, як скальпель. Це не була класика в чистому вигляді. Це була сповідь. У кожній вібрації струни Марк чув те, що вони створювали разом. Це був той самий "Лід", який він колись намагався розтопити, але тепер цей лід став міцним, як діамант.

​— Це вона... — прошепотів він, відчуваючи, як серце, яке він вважав випаленим, почало битися з болісною силою.

​Як тільки закінчився виступ, Марк, не чекаючи овацій, кинувся за лаштунки. Він ігнорував охорону, його ім’я та статус "зірки" відкривали двері, але шлях до гримерної Альми Нови був перекритий.

​Перед ним постала жінка зі сталевим поглядом — Хелена.

​— Містере Волинський, — її голос був холодним і офіційним. — Пані Нова не приймає відвідувачів. Особливо тих, хто прийшов без запрошення.

​— Хелено, я знаю, хто вона, — Марк важко дихав, його очі палали. — Дай мені пройти. Мені треба лише хвилину.

​— Ви помиляєтеся, — Хелена зробила крок вперед, закриваючи двері собою. — Ви знаєте "Софію", якої більше немає. Перед вами Альма Нова. І вона не хоче вас бачити. Якщо ви зробите ще крок, я викличу поліцію, і ваше турне закінчиться в австрійському відділку.

​У цей момент двері гримерної прочинилися. Софія вийшла, тримаючи за руку маленького хлопчика. Данило був одягнений у крихітний смокінг, він щось весело розповідав матері, дивлячись на неї своїми величезними зеленими очима.

​Марк застиг. Час зупинився.

​Він дивився на хлопчика, і в його голові почали складатися шматочки пазла, який він не міг зібрати чотири роки. Зелені очі... форма обличчя... те, як дитина тримала Софію за руку.

​Софія побачила Марка. Її обличчя на мить зблідло, але вона не відвела погляду. Вона не виглядала наляканою. Вона виглядала захисницею.

​— Мамо, хто цей дядько? — запитав Данило, з цікавістю розглядаючи дивного чоловіка в чорному.

​Софія міцніше стиснула долоню сина.

​— Ніхто, Данилку. Просто музикант, який помилився дверима.

​Вона пройшла повз Марка так близько, що він відчув запах її парфумів — холодний аромат жасмину та хвої. Жодного погляду назад. Жодного зайвого слова.

​Марк залишився стояти в коридорі, дивлячись їм услід. Хелена підійшла до нього і тихо, так, щоб чув лише він, промовила:

​— У неї нове життя. У неї є син. У неї є майбутнє, в якому немає місця вашому хаосу. Якщо ви хоч трохи її любили колись — зникніть так само, як вона зробила це тоді.

​Хелена розвернулася і пішла, наздоганяючи Софію. А Марк так і залишився стояти, розуміючи, що він не просто втрачив жінку — він втратив цілий світ, про існування якого навіть не підозрював.