16

Софія стиснула кулон у руці, її рука була під столом. Вона знала, що цей срібний ключ із зеленим каменем більше не був "захистом", а фізичним якорем їхньої спільної травми. Ненависть перетворилася на щось, що вимагало постійної присутності.

​«Почуття — це хаос, Софіє. Твоя проблема в тому, що ти контролюєш усе, крім мене», — Марк посміхнувся, але його усмішка була м'якою і виснаженою.

​Вони сиділи у важкому мовчанні, яке було сповнене не стільки ворожості, скільки гострої, незрозумілої тяги. Це було мовчання двох самотніх людей, які раптом усвідомили, що вони єдині, хто може розгледіти справжню душу одне одного.

​Софія дивилася на нього. Її тіло реагувало на його присутність не як на загрозу, а як на центр тяжіння. Її лякала думка, що вона більше не зможе повернутися до ідеальної, але холодної тиші своєї квартири. Їй не вистачало його музики, але тепер їй не вистачало його погляду.

​Марк нахилився ближче.

​«Ти знаєш, чому твоя музика пробила мене? Бо я відчув, що ти мене розумієш», — прошепотів він, і його голос звучав, як обіцянка. — «Твоя лють на мене — це довіра. Ти не витрачала б таку силу на когось, хто тобі байдужий. Ти не могла б грати так, як граєш, якби я не був точкою кипіння для твого таланту».

​Софія відчула, як її дихання збивається. Він був правий. Її злість була ключем, який відкривав її пристрасть, а він — єдиний, хто міг цей ключ використовувати.

​«Ти моя арена, Марку, — відповіла вона, і це було гірке визнання. — Без тебе я лише граю геометрію. А ти без мене — лише шум».

​Марк повільно простягнув руку, і цього разу його пальці обережно торкнулися краю її долоні. Цей дотик був коротким, але він спалахнув, як електричний розряд, руйнуючи всі її внутрішні бар'єри.

​«Я ненавиджу те, що ти робиш зі мною, Софіє. Я ненавиджу, що ти руйнуєш мої стіни, — його зелені очі стали темними від напруги. — Але я хочу, щоб ти їх руйнувала. І я хочу знати, чому ти так боїшся сцени».

​Він повернув розмову до її болючої точки, але це було не з маніпуляції, а з глибокої зацікавленості.

​Софія не відсмикнула руку. Вона дозволила цьому електричному контакту тривати. Вона вперше відчула, що її травма може бути не слабкістю, а спільним секретом.

​«Я боюсь не критики, Марку, — сказала вона, і її голос був настільки тихий, що йому довелося нахилитися ще ближче, щоб почути. — Я боюсь, що вони побачать мою душу, а потім знову скажуть, що вона не створена для життя. І я не переживу цього вдруге».

​Марк стиснув її руку. «Я бачив твою душу. Вона — вогонь. І ніхто не скаже, що вона не створена для життя, поки я поруч. Я буду твоїм захистом».

​У цей момент Софія зрозуміла: її ненависть повністю випарувалася. Залишилася лише небезпечна, шалена потреба у цій людині.