9

Софія ненавиділа Марка, але понад усе вона ненавиділа його здатність безпардонно проникати в її думки. «Дуель» була не просто музикою — це була арена без жодного захисту, чиста фортепіанна прелюдія, яка вимагала від неї не лише техніки, а й відчайдушної сміливості бути вразливою.

Вона ввімкнула трек і почала грати. Вона вкладала в кожну ноту люту, обпікаючу ненависть, що живилася його голосом. Софія доводила свою теорему: її майстерність — це непробивна броня, за якою вона сховає свою понівечену душу.

Раптом Марк зламав ритм. Він різко обірвав партію фортепіано і ввімкнув звуковий семпл — тихий, але пронизливий дитячий плач. Це не було частиною композиції, це була прицільна атака. Він поцілив прямо в її дитячу травму, у її давній, ретельно забарикадований страх перед провалом.

Софія завмерла. Серце пропустило удар, а пальці на мить заціпеніли на грифі. Вона зрозуміла: він вирахував слабке місце своєї «мишки». Він навмисно намагався витиснути з неї сльози, розірвати її захисну оболонку.

— Що це за... — почала вона, і її голос зрадницьки зламався на пів слові.

Голос Марка пролунав у навушниках — різкий і хльосткий, наче ляпас у повній тиші:

— Це ти, Софіє. Твоя справжня музика. Скарги, як я й казав. Ти граєш так, наче світ тобі щось винен. Твої ноти — це просто писк миші, що забилася в куток. Або грай правду, або повертай гроші. Я не збираюся слухати, як ти скиглиш.

Він вимкнув мікрофон. Марк знав, що перетнув межу дозволеного, але тепер він чекав на реакцію не «мишки», а жінки, яка ховалася всередині.

Софія стояла посеред кімнати, міцно стискаючи скрипку. Її лють була такою палкою, що щоки пашіли вогнем. Вона не заплаче. Вона не відступить. Вона зіграє йому правду, але це буде правда її нестримного гніву.

Вона знову почала грати. Тепер це був вогняний шторм. Софія вклала у скрипку таку руйнівну енергію, що ноти, здавалося, мали фізично розірвати струни. Вона не плакала і не танцювала — вона звільнялася від свого болю через музику, спрямовуючи всю злість, накопичену роками, на нього. Вона грала, щоб убити його цинізм, щоб змусити його замовкнути назавжди.

Марк, слухаючи цю нестримну бурю через студійні монітори, відчував, як його власний пульс шалено прискорюється. Це було небезпечно, це було живо, це було на межі божевілля. Це була та сама душа, яку він так довго і безнадійно шукав.

Коли музика досягла пікової кульмінації, він квапливо ввімкнув мікрофон, щоб сказати, яка вона неймовірна, але його перервав різкий, металевий звук.

Дзиньк!

Скрипкова струна Софії луснула від неймовірної напруги, видавши пронизливий стогін, що болісним відлунням віддався в навушниках. Тиша, що настала після, була оглушливою.

— Софіє... — ледь чутно прошепотів Марк. У його голосі вперше не було й тіні цинізму — лише щирий, майже первісний людський жах. Він усвідомив, що довів її до межі фізичного руйнування.

Він чув її важке, уривчасте дихання, що нагадувало схлипи пораненого звіра. А потім голос Софії — холодний, як арктичний лід, але сповнений тріумфу — пролунав у відповідь:

— Ти отримав свою правду, Марку. І ти отримав свою залежність. Надішли мені струни. І готуй наступний трек.

Вона різко відключилася. Марк залишився наодинці в темній студії, не зводячи очей із пульсуючих індикаторів на пульті. Він був приголомшений. Він отримав не просто музику — він отримав її душу, вирвану силоміць разом із корінням. І саме в цю мить він остаточно зрозумів: він закохався. У цю лють, у цю бездоганність, у цю неймовірну жінку.