9

Софія ненавиділа Марка, але найбільше ненавиділа його здатність проникати в її думки. "Дуель" була не просто музикою — це була арена без захисту, чиста фортепіанна прелюдія, яка вимагала від неї не лише техніки, а й сміливості бути вразливою.

​Вона ввімкнула трек і почала грати. Вона грала з лютою, обпікаючою ненавистю, що живилася його голосом. Вона доводила свою тезу: її майстерність є непробивною.

​Раптом Марк зламав ритм. Він різко зупинив фортепіано і ввімкнув звуковий семпл — тихий, але пронизливий плач. Це була не частина треку, це була атака. Він вдарив по її дитячій травмі, по її страху перед провалом.

​Софія завмерла. Її серце пропустило удар. Вона зрозуміла: він знайшов слабке місце її "мишки". Він намагався вирвати з неї сльози.

​«Що це за...» — почала вона, її голос був зламаний.

​Голос Марка пролунав у її навушниках, різкий, як ляпас.

​«Це ти, Софіє. Твоя справжня музика. Скарги, як я казав. Ти граєш, наче світ тобі щось винен. Твої ноти — це просто плач мишки. Або грай правду, або повертай гроші. Я не буду слухати, як мишка плаче».

​Він вимкнув мікрофон. Він знав, що перетнув межу, але тепер він чекав на реакцію не "мишки", а жінки.

​Софія стояла з скрипкою. Її ненависть була такою гарячою, що обпікала щоки. Вона не заплаче. Вона не відступить. Вона зіграє правду, але це буде правда її люті.

​Вона знову почала грати. Це був вогняний шторм. Вона вклала у свою скрипку таку силу, таку руйнівну енергію, що її ноти, здавалося, мали розірвати струни. Вона не плакала і не танцювала. Вона звільнялася від своєї травми через музику, спрямовуючи весь свій біль і злість на нього. Вона грала, щоб вбити його цинізм.

​Марк, слухаючи цю нестримну бурю, відчував, як його власний пульс шалено прискорюється. Це було небезпечно, це було живо. Це була та душа, яку він шукав.

​Коли музика досягла кульмінації, він швидко ввімкнув мікрофон, щоб сказати, як вона неймовірна, але його перервав звук:

​"ДЗИНЬК!"

​Скрипкова струна Софії лопнула від напруги, видавши різкий, пронизливий звук у навушниках. Тиша.

​«Софіє…», — прошепотів Марк, його голос вперше був не цинічним, а сповнений справжнього, людського жаху. Він зрозумів, що довів її до межі фізичного руйнування.

​Він почув, як вона важко дихає, а потім, голос Софії, холодний, як лід, але сповнений тріумфу, пролунав у навушниках:

​«Ти отримав свою правду, Марку. І ти отримав свою залежність. Надішли мені струни. І готуй свій наступний трек».

​Вона різко відключилася. Марк залишився сам у студії, дивлячись на пульт. Він був приголомшений. Він отримав не просто музику — він отримав її душу, вирвану з неї насильно. І він тепер знав: він закохався. У цю лють, у цю бездоганність, у цю жінку